Ольга Деркачова - Крамниця щастя

— Відпустіть! — Марина відсахнулася, але Олексій міцно тримав її за руки.

— Не відпущу! — прошепотів він. — Тепер уже нікуди не відпущу. Моя. Чуєш, моя! Назавжди.

Олексій міцно обійняв Марину. Дівчина пробувала вирватися. Але це було непросто. Олексій міцно її тримав. Він нахилився й поцілував її. Марина стиснула кулачки й спробувала відштовхнути його. Олексій відпустив. Вона не втекла, а натомість сама щільніше притулилася до нього. Він провів рукою по її волоссю. І поцілував ще раз. Марина більше не пручалася. Він її любить! Любить! Любить!

Марина відчувала солодку втому й радість. Цей рідний запах. Рідні руки. Рідні губи. Вона знає кожен його жест, вона відчуває найменші зміни його настрою. Вона його просто відчуває. Як вона скучила за ним, якби він тільки знав. Як вона втомилася вдавати байдужість. А особливо втомилася відчувати на собі його вдавано байдужий погляд.

Усі образи розчинилися, як цукор у гарячій каві з тієї кав’ярні, де Олексій із кимось говорив французькою. Немає злості, образ, відчаю, гіркоти. Вона вже нічого з цього всього не пам’ятає. Це все було дуже давно. Це історія чийогось іншого життя, не її. Це все було не з нею. Це все було не з ними. Це все було до них.

— Чуєш, яка тиша?

— Чую, як за вікном шумлять машини і люди.

— Це інший світ. А в нашому світі — тиша.

— Бо тут нікого немає, окрім нас.

— Говори пошепки, аби не злякати тишу.

— Її вишивали янголи?

— Так, бо, поглянь, вона біла.

— Звідки взялася ця тиша?

— Нізвідки. Вона була вічна. Вона буде вічною. Бо тут немає понять простору й часу. Немає понять минулого й майбутнього.

— Є поняття тиші. Є розуміння тепер. Є важливість білого.

— Наш світ теж білий?

— Ні, якщо ми разом, він кольоровий.

— Доки буде ця тиша?

— Допоки будемо ми.

— Доки буде цей світ?

— Допоки будемо ми.

— Він почав своє існування з першого нашого дотику?

— Так.

— Він завершиться з останнім дотиком наших рук?

— Ні.

— Чому?

— Бо ніколи не буде останнього дотику. Є перший та будуть інші. Останнього ніколи не буде.

— Останній дотик — це зрада?

— Так.

— Останній погляд — це біль?

— Болю нема...

— Є ти...

— Є ти...

— Доле моя...

—