Надія Павлівна Гуменюк - Етюд із метеликом

прохання — ніколи не нагадуйте йому про неї. І про цей лист — також. Благаю вас! Краще за все порвіть його чи спаліть і забудьте. Я просто хочу, щоб мій брат був щасливим. Бо він того вартий. Дізнатися про нього ви зможете з міської газети за цей тиждень. Там є нарис про мого брата, про його хобі. Надсилаю вам три марки з рибками. Поки що скористайтеся однією. Вона допоможе вам познайомитися — просто подаруйте йому… після прочитання публікації. Ступіть крок назустріч першою, бо сам він у сердечних справах дуже несміливий, хоч справляє враження впевненого. Насправді ж то лише маска. Андрій дуже інтелігентний, чутливий та нещасний, і він неодмінно покохає таку саму інтелігентну врівноважену жінку та ще й колекціонерку».

Покохає… Ха!.. Та скоріше на лисині кропива виросте, ніж оцей сніговик покохає когось. Але навіщо по­збавляти самотню жінку ілюзії?

«Тільки ніколи не кажіть, що ви подавали оголошення в радіослужбу знайомств. Хай це буде наша з вами таємниця. Вірю, що ми з вами станемо не тільки родичками, але й подругами…»

Ну от, лети з привітом, вернись із… мільйончиком! А що, недаремно ж я на психолога вчилася. Хоч і не довчилася… Уже завтра ця дурепа читатиме й заливатиметься сльозами. А за місяць-другий… Що ж, за це можна й випити.

У місяць-два її програма не вклалася. Літо пряжило, ніби збиралося нагріти місто на три роки наперед. АА виїздив у Карпати. Марта гостювала в подруги в селі. Але гра тривала. І ось нарешті осінь. І — хід третій. Власта якраз підливала коньяк до кави, як хтось натиснув кнопку домофона і, здається, не збирався її відпускати.

— Хто? — перепитала сердито.

— Хто-хто? Кінь у манто! Хіба не бачиш? У тебе ж тут камера біля дверей, — почувся нахабний Славків голос… Впустила. — Фу-у-ух! Ось, дивись, кицюню. Та не на мене, а на цифровик. Клац! Твій Риб нахиляється до Мартусі в ресторані. Клац! Заходить у під’їзд. Клац! Виходить із квартири. Клац! Радісна зустріч на вулиці. Клац! Сяюча Мартуся сідає в його авто.

Славко тріумфує. Власта всміхається. Але без особливого торжества — усередині ніби й справді котячі кігтики шкрябають. І чого б то?..

— Браво! Ось твій гонорар.

— А що тобі? — Славко запитально дивиться на Власту.

— Гра. Просто гра. Я ж тут від нудьги вмираю. Учора масажиста у фітнес-центрі мало не відлупцювала. Сьогодні кравчиню до сліз довела. Ото й уся розвага.

— А якщо серйозно? — недовірливо перепитує Славко.

— Ти читав, що благовірна Мела Ґібсона вимагає від нього за зраду аж чотириста п’ятдесят мільйонів «зелененьких»?

— По-перше, твій АА не Мел Ґібон і такі бабки йому й не снилися. Не так уже й високо він злетів. Хоча… Якщо й далі так старатиметься… А по-друге, ти читала, що в місіс Ґібсон ще й семеро гібсенят? А діти…

Власту наче струмом ударило. Та як він сміє? Як він сміє, цей лузер, цей нікчемний знімкун задрипаної «рептильки»?! Що він знає?! Що він розуміє?! Діти… А їм з АА ніколи було дітей заводити! Ніколи! Вони заводили гроші. Вони крутилися, як в’юни на пательні, щоб вибитися в люди. Він купував-продавав, продавав-купував і знову купував-продавав. Потім оцей будинок, фірма. Тоді — політика, посада. І на все потрібні були гроші. Гроші, гроші, гроші! Інше — на потім, «як міцно на ноги станемо». А потім… Ось воно — потім.

— Що, гроші поділити не можете? — усміхається Славко.

— А я не хочу ділити! Хочу все — як компенсацію. Він же обіцяв, що я буду жити, мов королева.

— Отакої! — Славко не приховує іронії. — Ти й живеш, як королева. Снігова…

Вона шаленіє, з розмаху вліплює йому ляпаса.

— Це чайові. До гонорару.

Снігова королева… Знав би він, скільки їй довелося пережити дорогою до трону. Андрія майже ніколи не було вдома. А вона… Он Олька із сусіднього під’їзду, бувало, щойно зустріне, одразу скаржиться: то з чоловіковими батьками їй тісно в одній квартирі, то діти похворіли, то грошей бракує… Але навіть вона жила! А вони все тільки готувалися до життя. До справжнього життя! Ось іще трохи грошей зберуть, куплять кращу машину, збудують розкішний дім, стануть багатими, і тоді… Отоді нарешті почнеться справжнє життя!

Поки справжнє життя настало, нічого не залишилося. Тільки контракт. Їхній дім давно вже нагадує акваріум для риб. Жінка й чоловік так само безмовно й безшумно, як риби, пропливають у ньому одне повз одного: з передпокою — до вітальні, з вітальні — до спальні, зі спальні — до ванної, з ванної — до кухні, з кухні — у передпокій… Мовчки прокидаються, умиваються, одягаються, п’ють каву, спускаються в гараж, розміщений у цоколі, сідають кожне у своє авто (у нього — чорне, у неї — сріблясте), випливають на вулицю й пливуть у різні боки. Вона повертається за кілька годин — після фітнес-центру чи шопінгу (у провінції навіть для людей їхнього статку розваг небагато, хіба що зрідка корпоративні вечірки та казино, до якого вона стала вчащати з минулої осені). Він — коли ввечері, а коли й уночі. Знову пропливають просторими клітками, непорушно сидять кожен перед своїм теле­ящиком: вона любить сентиментальні серіали, він — бойовики, ділові новини або футбол.

Не раз безсонними ночами, дивлячись у темряву, Власта намагалася згадати, коли чоловік востаннє обнімав її, що говорив при цьому. Зрештою, яке це мало значення… Вона давно перестала спалахувати в його обіймах. Спогади мерехтіли перед очима, наче кадри з нуднуватого фільму. Тільки давні прикрощі та образи впереміш із тими кадрами вилазили зі шпаринок пам’яті, як рубці від ран з-під гриму.

Кілька разів вона намірялася щось змінити: а) кинути все й утекти світ за очі із цього пропахлого рибою акваріуму; б) зайнятися якоюсь справою чи й навіть улаштуватися на роботу; в) закохатися або хоча б завести коханця… Але… Утекти вона могла б хіба що на Канари, тільки за що там жити до кінця днів? Від самої думки про роботу за фахом її нудило — однокурсниця-«ботан» у дешевому плащику й китайських мештах, яка недавно нагадала їй про «їхнє вчительське покликання», здалася Власті істотою з іншої планети. А щодо пункту третього…

І сама ж винна, що той бісів папірець з’явився на світ і обплутав її, як павутиння нещасну муху. Тоді її Риб заповзявся розбагатіти. Переганяв потріпані автомобілі з Німеччини, возив цукор та кетчуп із Польщі, відвойовував свою територію на ринку, домовлявся з митниками, шептався з якимись крутеликами… Він пропадав днями й ночами, а коли з’являвся вдома, вона влаштовувала дикі сцени ревнощів. Ні, це ж треба! Колись вона його ревнувала!.. Він ображався за недовіру, клявся, що з ніг падає, аби схопити удачу за хвіст, бо хто не встигне зараз, то за кілька років бігтиме за останнім вагоном швидкісного потяга. Вона також була не проти удачі й свого зручного місця в комфорта­бельному вагоні, але при цьому їй іще хотілося, щоб чоловік частіше був поруч.

Він її не розумів. Вона йому не прощала.