Тамара Крюкова - Повторення пройденого

Раніше вона ніколи не визнала б своєї помилки. Мабуть, далася взнаки мандрівка в часі. Антон теж несподівано швидко полагіднів:

— Гаразд. Проїхали.

— Мені б теж хотілося подивитися на своїх, — сказала Настя.

— Не питання. Хочеш, ми до них змотаємося? Тільки з Толиком розберемося, — запропонував Антон.

— Нічого не вийде. У мене мама з Пермі, а тато з Бєлгорода, — зітхнула Настя.

— А що? Може, ми наступного разу до Бєлгорода махнемо, — запалився Антон.

Настя покрутила пальцем біля скроні.

— Який наступний раз? Як ти туди махнеш?

— Без проблем. У нас удома старих грошей ціла пачка. Якщо їх захопити, будемо багатими буратінами.

— Е ні! З мене одного разу вистачить, — відмовилася Настя.

— Як хочеш, я ж для тебе стараюся.

За розмовами вони не помітили, як прийшли. Між будинками ховався затишний зелений дворик. Як і слід було сподіватися, нікого з однолітків на вулиці не виявилося. Біля пісочниці пасли своїх малюків матусі. На лавці перед під'їздом сиділи три старушенції.

Настя, не відриваючись, дивилася поверх їхніх голів. Біля будинку, по сусідству з тополями, росла яблуня. На гілках снігурами червоніли плоди.

— Дивися, справжні яблука. Вже дозріли, — показала дівчинка.

— Ех, шкода, гострозорий сокіл у капцях пильнує, а то б нарвали, — із жалем кивнув Антон на бабусь.

Бабці й справді дружно прилипли очима до чужаків.

— Давай запитаємо у них про Толика, — запропонувала Настя.

Підійшовши до бабусь, діти ввічливо привіталися. Цього разу Антон вирішив не грати роль мовчуна і першим спитав:

— Ви не знаєте, де живе Толик Авер'янов?

Перш ніж відповісти, бабці зміряли дітей оцінюючим поглядом.

— А вам навіщо? Ви з ним учитеся? — поцікавилася старенька в байковому халаті, наче це мало якесь значення.

— Ага.

Бабця пильно подивилася на чужаків, немов прикидаючи, чи варто давати їм таку цінну інформацію, і лише потім сказала:

— Двадцять четверта квартира.

— Спасибі,— в унісон подякували діти.

Вони вже заходили до під'їзду, коли їх зупинив оклик:

— Даремно йдете. Їх нікого немає вдома.

— Він що, вже поїхав? — захвилювався Антон.

— Запізнилися, — слабким голосом прошепотіла Настя.

— Ні, він до крамниці на розі пішов. Там банани дають.

— Рекламна акція, чи що? А де це? — пожвавився Антон, уже передчуваючи, що вони з Настею нарешті перекусять.

— Зараз туди йти нема сенсу. Все одно не дістанеться. Там черга години на три, — сказала бабця.

— А як же потяг? Адже Толик має їхати, — сказала Настя.

— Так у нього бабуся вже відстояла. Дають по кілограму в руки. Ось вона його і покликала.

Справді життя раніше було загадковим і незрозумілим. По-перше, було неясно, для чого рекламувати банани? А по-друге, чому їх роздають кілограмами? Мабуть, Настя подумала про те саме і серйозно заявила:

— Якби поштучно давали, то й черги б не було.

— Сказонула, по штуці! А ціну як визначати? Банани ж усі різні,— чогось образилася старенька, а її приятелька їй підтакнула:

— Угорі не дураки сидять. Вас не спитали.

— То там банани за гроші продають? — дійшло до Антона.

— Не задарма ж, — устряла в розмову бабуся у білій хусточці.

— А чому по кілограму? Може, я хочу купити більше?

— Усі хочуть, розумнику, — сердито пирхнула бабця в байковому халаті.

— А де ця крамниця? — поцікавилася Настя.

— Вас у чергу все одно не пустять. А то один займе, а до нього десятеро приліпляться, — пробурчала бабця.

— Та вони все одно не встигнуть. Ніна з Толиком мають ось-ось повернутися, — сказала бабуся в хусточці.

Антон і Настя вирішили, що краще розпитати про місцеположення крамниці у кого-небудь іншого. Напевно кожен місцевий житель знає, де знаходиться «наріжний». Вийшовши з двору, Антон звернувся до жінки, що саме проходила повз них.

— Скажіть, а де тут крамниця на розі?

— Це де банани дають? — перепитала жінка.

Діти дружно кивнули, дивуючись з такої добре поставленої системи сповіщення, а жінка вказала:

— Біля дитячої поліклініки. Знаєте, де поліклініка?

— Отамечки? Хвилин п'ятнадцять