Джованні дель Понте - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

— Знаєш, Крис, я хочу сказати тобі одну річ…

— Давай.

Дуглас повернувся, і його очі зустрілися з очима Кристаль.

Він запитав себе, чи прочитала вона його думки. Якщо так, то рішення не «підглядати» — це одне, а цікавість — зовсім інше…

Вона посміхнулася, і Дуглас зрозумів, що все не важливо й немає потреби що-небудь говорити. Він ліг на інший бік і вимкнув світло, але руку дівчинки не випускав.

— Крис? — запитав він через кілька хвилин.

— Я тут, Дугу.

— Коли Невидимі давали клятву…

— Так…

— …вони присягнулися завжди бути разом, залишитися друзями навіки…

— Так, вони присягнулися також і в цьому…

— Але клятву було порушено. Вони більше не зустрічалися, Дамон навіть виїхав із Туманної Бухти. Як це могло статися?

Кристаль подивилася у вікно. Світло вуличного ліхтаря малювало дивні тіні на стелі.

— Я не знаю, Дугу… Напевно, подорослішали.

— Що ти хочеш сказати? Коли стаєш дорослим, вважаєш за краще забути все те, в що вірив, коли був маленьким? Чому мрії та дружба — це тільки фантазії? Вони нічого не варті?

Дівчинка чомусь зволікала з відповіддю, але Дуглас відчув, як вона сильніше стиснула його руку.

— Знаєш, моя бабуся розповідала, що люди — нібито жертви якогось вироку… немов хтось їх примушує постійно змінюватися, ставати іншими, втрачати здатність не лише пам’ятати те, у що вірили раніше, але навіть і пізнавати один одного при зустрічі. Вона казала, що зайнялася магією, щоб порушити цей закон. Тоді я не розуміла, що малось на увазі, але зараз починаю про це серйозно замислюватися.

— Це стосується всіх? Ми всі… приречені?

— Я ще не зустрічала дорослого, який би був не таким.

У Дугласа від чогось перехопило подих. У темряві він продовжував відчувати гаряче рукостискання Кристаль, але раптом здався собі дуже самотнім.

Він подивився туди, де, як він гадав, мали бути очі його подруги.

— Жодних кошмарів цієї ночі?

— Якщо якийсь кошмар суне сюди свій нахабний ніс, я скажу йому, що ти більше не приймаєш, — пожартувала дівчинка. І м’якше додала: — Жодних кошмарів цієї ночі, я тобі обіцяю.

І вона дотримала свого слова.

Наступного дня вранці Дуглас пішов із дядьком і тіткою на похорон Девліна Стівенсона.

У церкві вони висловили співчуття вдові й дочці померлого Джесіці, що спеціально приїхала з Нової Англії, де мешкала останнім часом; потім дядько Кен став оглядатися, поки не зустрівся поглядом із Гретою Роулендс. Побачивши його, жінка підійшла й мовчки міцно обійняла друга. Тітка Гетті з Дугласом стояли позаду.

Після церемонії всі пішли за кортежем на цвинтар, який знаходився на порослому деревами зеленому пагорбі на краю скелястого пасма. Він був невеликим, могили, укриті трав’яною ковдрою, розташовувалися акуратними рядами, а доріжки служитель посипав білим гравієм.

Біля воріт чекав Дамон Найт. Він обійняв Грету й тітку Гетті, потиснув руку дядькові Кену й погладив Дугласа по голові. Іще раз подивився на хлопчика — трохи довше, ніж годилося, ніби згадуючи щось…

— Кендреде, Дамоне, я хочу вам дещо сказати, — раптом порушила мовчання Грета Роулендс. Потім кинула погляд на тітку Гетті й Дугласа, додавши: — Наодинці.

— Так-так, аякже, — погодився дядько Кен, трохи здивований. — Ви можете почекати хвилинку?

— Ну звісно, — відразу відповіла тітка Гетті. — Іди сюди, Дугласе, давай пройдемося.

Грета Роулендс подивилась, як вони віддаляються, і нарешті заявила:

— Я йду.

— Ти добре подумала? — запитав її Кендред Хелловей, ніби вгадавши, що вона має на увазі.

— Це єдиний спосіб, Кене, якщо взагалі існує який-небудь спосіб.

— Одну хвилинку, — втрутився Дамон Найт. — Можеш мені пояснити?..

— Дамоне, ти й Кен завжди були скептиками, але вже багато років мешканці Туманної Бухти приходять до мене, щоб дізнатися майбутнє… А попереду в усіх нас я бачу тільки пітьму… — Грета помовчала трохи, добираючи слова. — Начебто друзі мене покинули, залишивши сліпою.

— Твої…

— Карти, — пояснив Кен. — Грета з ними радиться, щоб… передбачати майбутнє.

— О, це більше, ніж просто отримання порад, Кене. Вони супроводжують мене вже стільки років і, якщо не брати до уваги кількох останніх тижнів, ніколи не зраджували.

— Так, це має бути жахливо для тебе, — сказав Дамон, намагаючись зобразити розуміння.

— Але сьогодні вранці вони раптом знову заговорили зі мною. Я вирвалася лише для того, аби попрощатися з Девліном, і зараз повертаюся додому. Упевнена, що зможу дізнатись, де ховається Ангус Скрімм.

Двоє чоловіків мовчки дивилися, як жінка розвернулася й пішла цвинтарною доріжкою.

Тим часом Пітер приєднався до Дугласа. У кущах неподалік також була Кристаль. Ніби нові Невидимі відчували необхідність віддати останню шану первинному Невидимому.

— Слухай, Піте, — почав Дуглас іще до того, як друг підійшов ближче. — Я раніше не мав слушної нагоди поговорити про це з тобою і з Крис…

— Але хіба вона не просиділа з тобою всю ніч? — відповів Пітер дещо сухувато.

— Так, але «образи» виникли лише під час богослужіння в церкві.

— Ти ж не хочеш сказати, що тобі з’явився привид Девліна Стівенсона?

— Ні, але йдеться про таке ж тривожне явище!

— Боже, Дуту, ти говоритимеш чи чекаєш, щоб я тут тебе привселюдно