Дмитро Анатолійович Жуков - Небо над Іраном ясне

як ми пам'ятаємо, Рада експертів обрала його наступником аятолу Монтазері, вірного учня імама, який пройшов разом з ним весь тернистий шлях і користувався великим впливом.

        Однак ні для кого не було секретом, що Монтазері виявився слабкою особистістю, часто підпадав під вплив сумнівних осіб, здійснював помилки. Імам поправляв його, наставляв, довіряв важливі завдання, щоб той піднабрався досвіду, і раптом, після шести років, імам став сумніватися, чи зможе той діяти самостійно. Монтазері отримав від нього листа, в якому вже було твердо сказано, що для прийняття на себе тяжкої і серйозної відповідальності духовного лідера країни (малася на увазі смерть імама) у того "не вистачить життєвих сил".

        Важко зізнаватися у власних помилках, але всі відзначають, що він умів це робити. Він відкрито говорив про свої сумніви, віддаючись на суд сподвижників. 10 квітня 1989 року імам звернувся до парламенту і кабінету:

        "... Мій релігійний обов'язок волає до прийняття рішення для захисту порядку та ісламу, і тому я з кровотечінням серця звільняю плід моїх життєвих зусиль (Монтазері) з посади…"

                                      * * *

        "Зі спокійним серцем, радісною і впевненою душею і з надією на мудрість Господа я розлучаюся з братами і сестрами по вірі і вирушаю в світ вічний. Я дуже потребую ваших добрих молитв. Я прошу милостивого і милосердного Господа пробачити мої гріхи, помилки і недоліки і сподіваюся, що народ теж простить мої недогляди і недоліки та потужно і впевнено піде вперед…"

        Так писав він в заповіті ще в 1983 році, додавши, що доручає зачитати його після своєї кончини синові Ахмеду, який тепер не відходив від ліжка хворого, у якого відмовляло серце і травна система. Імаму робили операції в невеликій лікарні, спеціально побудованій на сусідній вулиці. Там постійно чергувала бригада лікарів, а імаму говорили, що це загальна лікарня, для всього містечка. І справді, там лежали хворі, щоб імам не здогадався, що його якось виділяли з народу.

        Я бачив вражаючий фільм, дивитися який було боляче, тривожно, навіть моторошно. У мене на руках вмирали близькі… Відчуття було майже таке ж. У палаті встановили приховану телевізійну камеру, а потім змонтували відрізки стрічки… Спершу це був гарний старий з чудовою бородою, якому допомагали встати з ліжка і опуститися на килимок для молитви… Минав час, і в нових кадрах чоловік худне. Тане на очах, поки не перетворюється на тінь…

        Кажуть, що, поряд з бюлетенями про стан здоров'я імама, по телебаченню показували деякі кадри. Люди плакали біля екранів і молилися. "О ти, нічим не затьмарена душа! Вернись до Владики свого, йому бажана і задоволена…" - йдеться в Корані.

        О 22 годині 20 хвилин 3 червня 1989 року відлетів останній подих разом з недовершеною молитвою. В ту ніч багато іранців через переживання були доставлені в клініки і кілька десятків померло від серцевих нападів.

        На другий день в Раді експертів, замість недужого Ахмеда Хомейні, заповіт імама було оголошено аятоллою Хоменеї, і він же був обраний наступником покійного.

        5 червня або 15 хордада, в річницю повстання 1963 року, мільйони жителів Тегерана і приїжджих з інших міст зібралися навколо високої платформи, покритої зеленою матерією, на площі Мусалла і прилеглих вулицях. Все відбувалося без звичайних церемоній. Одягнені в чорне, люди плакали. Вночі загорілися тисячі свічок, ніхто не йшов. На ранок всі стали хором читати похоронну молитву.

        Підраховано, що зустрічали імама, коли він прилетів з вигнання, 6 мільйонів чоловік, а проводжали в останню путь 9 мільйонів. Діти, жінки, чоловіки голосно стогнали, били себе в груди і по голові. Похоронна процесія в сторону Бехешті-е-Захра, кладовища мучеників Ісламської Революції, не могла рушити з місця. Збереглися кадри, на яких видно, як чіпляються люди за вертоліт з тілом імама, як вертоліт намагається злетіти і люди падають…

        Коли тіло було все-таки доставлено на кладовище, оточення не змогло стримати натовпу. Ледве вдалося вирвати труну з рук, і тіло відвезли назад в Джамаран, до оселі імама. Оголосили, що похоронна церемонія відкладається, але це було проти звичаю, і, до того ж, в Тегеран прибувало все більше народу. Незважаючи на всі труднощі, похорони відбулися в той же день. Тіло імама, загорнуте в саван, опустили в могилу, головою до Мекки.

  Над могилою давно вже виріс мавзолей - мечеть з позолоченим куполом і чотирма мінаретами, гігантська, в десять тисяч квадратних метрів, з мармуровою підлогою, вистеленою килимами. Вона знаходиться на південній околиці Тегерана, біля дороги в Кум, з яким у імама було стільки пов'язано. З усього Ірану стікаються сюди паломники, щоб помолитися і поклонитися його праху. Зростає готельний комплекс, тягнуться вгору дерева в парку-оазисі серед кам'янистої пустелі. Планується побудувати університет і студентське містечко…

        Я опинився біля могили Хомейні на третій день свого приїзду до Ірану, біля прозорого гратчастого куба над могилою, удаваного крихітного в циклопічному просторі мечеті. Там не було ніяких вартових, люди підходили до куба і негайно розосереджувалися, стелили на підлогу молитовні килимки, сідали на п'яти обличчям в сторону міхраба, ніші, що вказує напрямок на Каабу, кам'яний куб в Мецці, в який вмуровано чорний метеорит. Вони заглиблювалися в себе, шепочучи молитви, що вихваляють Господа.

        І мене раптом вразило одне явище, не бачене мною ні в одному з храмів чи молитовних будинків, а тим більше в усипальницях і пантеонах. Раз у раз привозили дітей, хлопчиків і дівчаток, ошатно одягнених в світлі сорочки і блузки (темна чадра на голові носиться лише в дівочому віці), цілі класи, школи. Діти щебетали, зойкали, пустували, ганяли по мечеті наввипередки, і ніхто з тих, хто молився не повернув голови, не зробив їм зауваження.

        Якось стало ясніше в цьому будинку смерті. Подумалося, що і Хомейні зрадів би в тому світі, звідки, як сказав Шекспір, "ще ніхто не повертався". Згадалися вірші Пушкіна: "І нехай біля могильного входу грає молоде життя…"

ЧАСТИНА ТРЕТЯ:  кінцева

Нас, росіян, намагаються переконати, що "ліміт на революції вичерпаний", що нічого доброго з революцій не виходить, що все владнається само собою, коли сильні і багаті світу цього, наситившись грабунком, раптом зрадять своїй ненаситній природі і почнуть обсипати благодійністю пригноблених і знедолених.

        Але будь-яка медаль має дві сторони. Так, майже в кожному з нас живе і тиран, і власник, і раб, готовий до кровожерного бунту, заради потурання своїм руйнівним інстинктам, і має надію на кінцеве збагачення. Імам Хомейні говорив:

        "Людина - це чудо, яке може стати божественною або диявольською істотою!"

        Він сподівався на краще, роздуваючи вогонь