Павло Євгенович Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

влади і в цьому факті й коріниться вся її людяність. Виплила вона з психіки совєтської людини, з єдиної, мабуть, у цілому світі психіки, в якій концентрак має своє стале і вироблене місце. В совєтській системі життя на «волі», це лише ограничений побут перед або після ув'язнення. В жадній країні проблема криміналу не є такою органічною частиною світогляду людини, як у совєтській Росії. Можу навести ряд місць з дійсно народніх пісень, де кримінал виступає в тій, чи іншій формі: «В понєдєльнік мать-старушка пєрєдачу прінєсла», «Бєжал бродяґа з Сахаліна», «Ти затухаріла всю нашу маліну, а тепер наґраду палучай», і ще багато інших.

Ці всі пісні так сказати б поправді, у великій мірі походять ще з давніх часів, але за совєтської системи вони найшли свое гідне завершення. З усіх передвоєнних дотепів про совєтське життя, на мою думку, лише один відповідає дійсному станові речей. Це знана історія з автобусом, де, мовляв, половина сидить, а друга трясеться.

З тієї психіки випливає те, що нормальний чоловік, як попаде до табору, старається ближньому так чи інакше помогти. Цей гін випливає з почуття солідарности перед владою і є загальний. Він приносить честь совєтській людині. Це є інтеґральна частина внутрішньої опозиції решток людяности проти жорстокого режиму. І це помогло у моєму випадку, як помагає багатьом роками, тут, чи деінде.

Моя робота була не важка; я мав до опалення 6 печей, а тому, що часом не було вугілля (у вугільному райні 1,5 км. від шахти!), то практично моя робота зводилася до нічого. Я хвалив небо, відпочивав і думав над тим, що діялося довкола мене.

В складі нашого персоналу перше місце належить медсестрі, Ларисі Івановні Гусевій. Це була тиха, добра людина, одинока жінка в таборі. Мешкала в кімнаті при стаціонарі. Була вона вільна і походила з села недалеко Сталіногорська. Часом, хоч рідко, ходила вона до себе додому. Їй завдячую багато відомостей про життя совєтського простолюддя.

Другий важний представник медичної ієрархії — це був ветеринарний фельдшер, Стьопа Міхайлович Бриченков, з Красноярського краю. У війну 1942 р. попав до полону десь на Смоленщині й служив у білоруській поліції, до чого не признався на слідстві і, це сон йому з очей зганяло. Відзначався ще й тим, що був жонатий в Сибірі і на Білорусі; але подружжя не зривав з жадною жінкою.

Наступним був главфельдшер нашої амбуляторії, Ніколай Ніколаєвіч Марзов, 50 літній, білорус з Орші, під кожним оглядом жертва режиму. В таборі сидів за те, що попросту був під німцями. Медик не дуже мудрий, зате добра душа. Накази влади обожнював. Мав жінку й діти в своїй Орші. Дуже тяжко переживав розлуку.

На черзі другий фельдшер амбуляторії — білорус Артьомчик Нуль. Символ свого народу. Однак тиха опозиція. Був у білоруській поліції. Його все село було в поліції і, згідно з духом часу, сиділо греміяльно в численних російських кацетах.

Врешті згадуваний лейтенант Клевановіч. Вчився він в Києві, говорив потрохи по-українськи. Хвалив собі українок. У 1941 році зорганізувалася у Вілєйці на Віленщині медична школа типу львівських «фахкурсів». Він пішов туди, де зорієнтувався згрубша в «западніцких» відносинах. Зненавидів поляків, незлюбив західніх білорусів. Галичан уважав за поляків, лиш я виробив собі у нього опінію українця. Коштувало це мене труду, але варта було мати його довір'я, бо він був дійсно інтеліґентний і добрий аналітик. Ніщо так не приводило його в добрий настрій, як згадка про самостійну Білорусь. Про білоруський герб говорив «кобилка з поднятим хвостом».

Отакі то були мої старші «співробітники» по медицині. Навмисне характеризую кожного з них окремо, бо завдячую їм багато; були це люди, з якими можна було говорити. Багато навчився я від них, почавши від розтинання чиряків і закінчивши на їхніх поглядах на наслідки війни.

Там розпочав я свою медичну кар'єру, що тривала до 1 жовтня 1945 р. і у великій мірі допомогла мені пережити неволю. Про совєтську медицину говорять у нас різно. Тому хочу спершу в кількох словах схарактеризувати й чисто медичну сторінку всієї таборової «санчасті».

Совєтський Ескулап, це такий же серйозний дідок, як і капіталістичний, тільки кульгавий на одну ногу, а його милиця трісла вздовж і тому зв'язана дротом. Таке можна було собі подумати, коли наш добрий Бриченков, роблячи розтвір для лєвативи, сипнув у воду таку жменю надманганового калія, що її вистачило б, щоб отруїти слона. Ситуацію врятувало лиш це, що хворий, мабуть, підсвідомо відчувши небезпеку, самостійно помандрував в «уборну». Знову ж мене самого гризло сумління, коли я робив «шпаделі» (?) для пензлювання горла тим же скальпелем, яким недавно Морозов розтинав нарив, а ще давніше довбав у носі; пізніше дісталася йому ще одна функція, а саме ним секціонували трупів, але про те згодом. Негарно було теж з мого боку виривати цвяхи кліщами до рвання зубів, яких кілька пар роздобув, невідомо де, Борис Михайлович. Негарно було теж, що Морозов виливав тайком спірт для розчину йодини, негарно, що Бриченков продавав на «пасок» сульфідій. Та все це робилося, як би звичайні речі, а думаю, що в інших таборах робилося гірше. Наша санчастина мала марку взірцевої і, на совєтські відносини, такою була.

Нашими пацієнтами були і шахтярі, і «строітєлі» та інваліди. Однак других і третіх було пропорційно менше, то гіркий стан здоров'я вирівнював фреквенцію в санчастині. Приходили шахтарі здебільша з перестудами (зима) і різного рода скаліченнями. Багато теж було шкірних хворіб, споро і венеричних. Останніми ніхто не журився, найменше їх «власники». Був наказ «ізолювать» горячкуючих, тому з вище 37,2 степенів Цельзія хворих бралося до шпиталя, якщо, очевидно, було місце. Взагалі, горячка — це в СССР велика річ. Майже не менше побажаною річчю, як шпиталь, було звільнення з роботи. Давалося воно трудно, при горячці або більшому скаліченні. Тут голос мав «проізводственний атдєл», і я нераз бачив, як «замнач по проізводству», товаріщ Яремський, влітав до амбуляторії і верещав: «Штож ви, трам-тарам-тамтам, сума сошлі, сколько освобождать будєтє?». Фельдшери присідали і хворі летіли з дверей, як з праці, головно косоокі й інші «нацмени», з якими була найлегша справа. З браку ліків, «врачі» лікували хворих психотерапічними методами, наприклад: давали «рюмочку» чаю, замість валеріянових крапель і т.п. Перед вів у психотерапії Морозов, тому братія мала його за старого дурака, але це був лиш чоловік, що розумів дійсність. Звідси поговірка: «Пачему врач? Патаму што врьош». Доволі влучно.

Інваліди — це були на половину очевидні каліки, або сухітники, а