Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

— Так воно незабаром кінчить Глевахою, якщо не академією імені професора Ющенка, — сказав він.

Слова Стратона Стратоновича передали Адамові, і він більше не наважувався ні пити, ні підходити до жінок…

Цього разу Адам випив не лише для сміливості, а й для здійснення свого задуму, який виник у нього так несподівано, як з'являється на городі диня там, де сіяли огірки.

Кухлик сидів за столом іменинниці, як жокей на іподромі, і не спускав очей з жодної із дівчат, чим зовсім їх дезорієнтував: жодна не могла здогадатися, хто ж із них запав якщо не в душу, то хоча б у око приїжджого. Дівчат сиділо п'ятеро, але Адамові вже здавалося, що їх побільшало принаймні вдвоє і рівно настільки ж вони покращали. У Баронецького свого особливого смаку не було, і йому подобалися всі дівчата підряд. Він сп'янів і твердо вирішив: сьогодні або ніколи.

— Дівчата, — Адам, похитуючись, підвівся. — Я холостяк, — урочисто оголосив.

— Холостяк у відрядженні, — кинув хтось репліку, і всі зареготали.

— Ні. Я справжній холостяк. Можу показати паспорт. Я не одружений. І можу це довести: хто сьогодні піде зі мною, з тією я завтра йду до загсу, — несподівано закінчив Адам і сів, наче підсудний чекаючий вироку.

Під абажуром повисла така тиша, яка можлива тільки на профспілкових зборах та й то перед початком розподілу квартир. «Невже вони мені не вірять? Невже сприймуть мою пропозицію за дурний жарт?» — запитував він у самого себе. Але ж Ховрашкевич казав: «Головне у цій справі — сміливість. Навіть безглузда. Або нахабство. Це друге щастя».

— Я не жартую. Я серйозно. У Київ заберу. У мене там квартира, — викинув останні козирі Адам. — Однокімнатна. «Фіндіпош» дав. У будинку для вчених. Я не брешу.

— Ну і дає, — долинуло до нього.

— Будемо жити в Києві. Майже в самому центрі. Там наші всі живуть, — падаючи в ліжко і в забуття, говорив уже до подушки Адам.

…Ранок над колишнім райцентром починається раніше, ніж про це повідомляють календарі. Адам лежав під райськими кущами, схожими на магнолії. Поруч нього плавали чи то гуси, чи то лебеді, намальовані на стіні, очевидно, райцентрівською знаменитістю. Ніяк не міг зрозуміти, де ж він. Голова тріщала і розколювалася, наче кавун, наповнений соками і сонцем. Страшенно хотілося пити. Адам повернувся на бік. Поруч нього хтось лежав.

— Хто ви? — перелякано запитав Адам, наткнувшись на щось м'яке і тепле.

Пам'ять у нього за ніч випала, як у алкоголіків перед похміллям, і він ніяк не міг прийти до тями.

— Хто ви? — повторив.

— Єва, — сказала вона. — Я твоя Єва, Адаме.

— Я вас не про одяг питаю, — розсердився Баронецький, гадаючи, що з нього знову кепкують, — Як вас звати?

— Євгенія. За паспортом, — мовила вона. — А в житті Єва. Вам показати паспорт?

Адам від паспорта відмовився, тільки ще раз зміряв її очима і не повірив їм: Єва була надзвичайно гарна, Адам — повна протилежність їй.

— Ти обіцяв на мені одружитись, Адаме, — мовила тихо Єва. — Усі хлопці і дівчата чули.

Адам заплакав.

— Ти що, відмовляєшся, Адаме? — перелякалася Єва.

— Я плачу від щастя, Єво, в яке не вірю, — мовив Адам і заплющив очі.

Він лежав і намагався спростувати міф: Єва створена першою, Адам — другим. Бог у неї вклав весь свій талант, тож вона вийшла божественною. На Адама у нього вже не вистачало ні сил, ні натхнення…

РОЗДІЛ XIII,

в якому розповідається про місячник торгівлі, директора райхарчоторгу, його симпатичну секретарку, точність порції, продаж лотерей, Валіко, Віру, Надію і Любов, тартюфа, вічну молодість і жорстокий удар

Карапет сяяла, як начищена алюмінієва каструля з припаленої сторони.

— Як там моя ідея? — поцікавився Сідалковський, не піднімаючись з ліжка.

— Ви про місячник торгівлі? — перепитала Карапет, підправляючи рукою верхню копицю зачіски, яка загрозливо скочувалася набік. — 3 мене, Сідалковський, могорич. Ви не напрасно хліб їсте. Я премію получила, — вигукнула вона. — Хочете, підемо в кіно чи в «Коржі з маком»? Так нове кафе називається. Тепер мені в магазині всі завидують і не вірять, що то я придумала. А я призналася, квартирант, кажу, — з Мері слова сипалися, як горох із сівалки, — то він вигадав. Студент. Вищих курсів.

Сідалковський згадав той день, коли Мері примчала з крамниці, де вона торгувала бакалією, й розповіла Сідалковському про збори. Директор їхнього магазину мріяв стати ініціатором нового оригінального починання. Він був категорично проти тижня чи декади «Продавець і покупець — будьте взаємно ввічливі!», а тому вимагав від колективу:

— Щось нове, щось оригінальне. — І загрожував преміальними тому, хто щось путнє придумає.

Тоді Сідалковський через Карапет і подав ідею: провести місячник під девізом «Гроші люблять обіг, а товар — господаря!»

Директорові гасло сподобалося, але оскільки воно було перше, вирішив його відхилити. Карапет прийшла засмучена.

— Нічого, — сказав Сідалковський, перехиливши чарку імпортної горілки, що мала виїхати за кордон, але не встигла. — Премія буде наша. Ікра варта свічок, — закінчив він, закусюючи бутербродом.

Мозкових звивин у Сідалковського було багато, майже стільки, як ідей, і тому він ніколи взагалі не падав духом, а коли це стосувалося фраз, то й поготів. Узяв лист паперу, витяг ручку і гарним почерком написав: «Місячник культурного обслуговування закінчимо достроково!»

— Щоб місячник не зірвати, — порадив, старанно виводячи знак оклику. — Запропонуйте своєму директорові ще й таке: «У нашому магазині для зручності покупців працює німий продавець». Це бажано повісити на дверях. А директор нехай оголосить відділ німого продавця. План виторгу я вам гарантую…

Місячник у райторзі набув величезної популярності, а разом з ним — і Карапет. Вона стала ініціатором змагання, її портрет помістили в стінгазеті «Терези і здача». Були негайно замовлені рекламки, транспаранти, проведені летучки і наради. Незабаром ініціатива самохідь перекинулася на територію сусіднього району. Сідалковський, дізнавшись, що місячник харчовиків проходить під гаслом «Місячник — за тиждень!», не втримався, випрасував свої штани, надраїв, як він любив казати, черевики і негайно відправився в райхарчоторг. Від такого примітивізму його просто нудило.

Він переступив поріг з виглядом працівника держторгінспекції по контролю за якістю продуктів і звелів секретарці (яка перед тим, як сюди влаштуватися, очевидно, пройшла закритий конкурс «Краса та врода»):

— Поставте, будь ласка, до відома вашого начальника, що в приймальні чекає Сідалковський.

— Одну хвилинку, — секретарка кліпнула віями, від яких по приймальні розійшовся приємний прохолодний вітерець, щезла за чорним дерматином і в ту ж мить з'явилася знову.

— Будь ласка, товаришу Сідалковський. Заходьте. Калістрат Полікарпович