Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

class="p1">Він одягнув засмальцьований у комірі підрясник, натягнув солом’яного бриля й поправив на грудях масивне срібне розп’яття. Степан уже запряг і запитально дивився на священика.

— Сам… — коротко розпорядився отець Леонтій і заліз у плетену з лози бідарку. Вмостився, поправив підрясник і наказав: — А ти докошуй.

Навіть не глянув на Степана, настільки був упевнений, що його розпорядження буде виконано, попустив віжки, й мерин з місця взяв риссю.

Отець Леонтій перетнув убрід мілку річечку з пологими піщаними берегами, проминув темні вільхові зарості й виїхав на заквітчаний луг, на краю якого починався рідкий дубовий гай. Дерева тут стояли окремішньо, лише де-не-де крони спліталися, та все ж сонячні промені пробивалися через них, гай видавався прозорим, веселим і, довершуючи його святковість, на якомусь з дубів заливалася іволга — її срібні переливи, здавалося, чіплялися за могутні дерева, утворюючи поміж ними невидимі гірлянди.

Але отець Леонтій не звертав уваги ні на гру сонячних променів у дубових кронах, ні на срібні рулади іволги: підігнав мерина й ледь помітною лісовою дорогою виїхав до порослого ліщиною байрака, який, поступово заглиблюючись, вів до справжнього листяного лісу. Тут отець Леонтій зупинив коїш, прив’язав його до дубочка й знову витягнув годинник. Невдоволено поморщився: було вже сім хвилин по восьмій, зустріч затримувалася, а цього отець Леонтій не любив — був людиною пунктуальною і дратувався, коли запізнювалися.

Проте сьогодні йому не довелося довго чекати: не встиг отець Леонтій розкласти під дубом килимок, як з гущавини долинуло коняче хропіння, і на галявину виїхали два вершники. Попереду старший, у картузі з лакованим козирком, не новому, але ще пристойному шевйотовому піджаку й темній сатиновій сорочці. Другий, молодший, був одягнутий значно бідніше: бавовняний зім’ятий піджак, така ж кепка й сорочка з потертим коміром. Він перший зістрибнув з коня, шанобливо допоміг злізти старшому, прив’язав коней неподалік од бідарки, лише потому зняв кепку й ввічливо вклонився отцю Леонтію.

— Прапорщик Вовк! — відрекомендувався.

Священик підняв руку й благословив прапорщика, Вовк поцілував руку, отець Леонтій хотів благословити й старого, але той дружньо поплескав його по плечу, даючи зрозуміти, що ця процедура не для нього, й мовив притишено, наче тут їх міг хтось підслухати:

— Оце, отче, та людина, про яку ми балакали. Наша людина, хоробра й віддана.

Священик зміряв Вовка уважним поглядом, наче справді міг зазирнути в душу й перевірити справедливість мовленого.

— Радий, — сказав, — навіть дуже радий, бо віддані люди тепер на вагу золота.

— Однак, — старший здивовано роззирнувся довкруж, — де ж ваші?..

— Поспішаєте, — самими губами посміхнувся отець Леонтій, — так просто справи не робляться. Невже ви гадали, що Грунтенко без належної перевірки сунеться сюди?

— Проте, святий отче, мене ви знаєте не один день, до того ж, мої зв’язки з поручиком Якубовичем…

Отець Леонтій застережливо підвів руку:

— Ви, Іване Івановичу, поза підозрою, але прапорщика, вибачте, бачу вперше…

— Я ж поручився за нього!

— Однаково, шановний. Сподіваюсь, прапорщику, ви не ображаєтесь на мене?

— Ні в якому разі, — щиро відгукнувся Вовк, — навпаки, мені це подобається. Сувора конспірація і найретельніша перевірка всіх без винятку — основа основ. Цупком і Козача рада не втрималися тільки тому, що чекістам удалося приспати пильність їхніх керівників.

— Отож… — схвалив отець Леонтій і заліз до бідарки. — Прошу їхати за мною.

Вони обминули байрак і глухим лісовим путівцем за годину дісталися невеличкого хутора: усього чотири чи п’ять хат, критих почорнілим гонтом, тихих і принишклих під кронами вікових дубів і лип, що підступали до самісіньких садиб. Здавалося, люди полишили хутір, не гавкнув навіть пес і на подвір’ях було порожньо, однак отець Леонтій упевнено зупинив бідарку біля останньої хати, зістрибнув на землю, і одразу з-за клуні нечутно вислизнули двоє з гвинтівками. Побачивши священика, не опустили зброю, один зупинився біля танку, а другий ступив кілька кроків, спрямувавши багнет просто в груди отця Леонтія.

— Хто такі? — позорив очима по вершниках і наказав загрозливо: — Злазьте з коней!

Прапорщик з Іваном Івановичем виконали наказ одразу, це сподобалося вартовому з гвинтівкою, він підійшов до них, обмацуючи уважним поглядом.

— Я священик з Високої Печі, — пояснив отець Леонтій, — і нас тут мають чекати.

— Та бачу, що не паламар, — не зовсім увічливо відповів вартовий і запитав: — Зброю маєте?

— Яка може бути зброя у духовної особи! — обурено вигукнув отець Леонтій, але це не справило враження на вартового. Хитро підморгнув і мовив:

— Бачили всяке… А у вас? — обернувся до вершників.

Іван Іванович похитав головою, а Вовк витягнув з внутрішньої кишені піджака наган, підважив на долоні й подав неохоче. Вартовий повеселішав і опустив гвинтівку.

— Проходьте, — вказав на ганок, — вас уже чекають.

У чисто прибраній кімнаті за довгим столом, збитим із дбайливо виструганих дощок, сидів чоловік у військовій гімнастерці з портупеєю. Побачивши отця Леонтія, він обійшов стіл і потиснув священикові руку. Потім поздоровкався з Іваном Івановичем, зміряв поглядом Вовка, та не сказав нічого — підсунув стільця і вмостився на ньому, наче прапорщик мало цікавив його.

Вовк також присунув собі стілець, сів, вільно поклавши ногу на ногу і демонструючи цілковиту незалежність. Це не дуже сподобалося чоловікові в гімнастерці, бо зсунув брови й запитав:

— То як справи?

Це запитання не стосувалося нікого конкретно, та ініціативу взяв на себе отець Леонтій:

— Справи наші втішними поки що назвати важко. І ви, Володимире Антоновичу, знаєте це не гірше за пас. Тут усі свої, тому й говоритиму відверто. Починаємо фактично на порожньому місці, вкотре вже починаємо, панове, і не можемо не враховувати, що всі попередні спроби виявились невдалими. Цей факт прикрий, але він свідчить також про те, що нині за визвольну справу взялися люди загартовані, досвідчені та ідейні, я б сказав, еліта, яка не зневірилася, а навчилася на поразках. Набралася досвіду й люті, так, люті й ненависті до більшовиків, які спаскудили наше життя. Можливо, це наш останній шанс, може, я помиляюсь і наше зрушення також не дасть сподіваного успіху, ми загинемо у смертельному двобої, — отець Леонтій випростався, наче казав проповідь парафіянам, очі в нього спалахнули й голос зазвучав, мов церковний дзвін, — але я не бачу іншого виходу: перемога або смерть, відступати нема куди, бо сам факт відступу означає смерть, трохи, може, повільнішу, ніж у бою, та все ж неминучу.

Грунтенко не зводив з отця Леонтія очей, і вони зблискували іронічно.

— Не треба бути таким категоричним, отче, — обірвав нарешті священика. — Я ще хочу жити, та й шановне панство, якщо не помиляюсь, також не поспішає