Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

відповідає суто жіночим прийомом — переводячи дискусію з площини абстрактно-філософської в особисту і тим умить дезавуюючи опонента: «Ти першій милій не казав такого. / Хадіджа слів таких не вислухала», — у відповідь заскочений Мохаммед тільки й годен, що спантеличено спитати: «Ти звідки знаєш?»: один із блискучих прикладів перемоги в таких численних у Лесі Українки словесних турнірах, «агонах», як звав їх М. Зеров, «жіночої логіки» над «чоловічою»: «Бачите, мужеська „рація“ в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю „рацією“, може, теж однобокою, але  т і л ь к и  з них  о б о х  може вийти щось ціле і справедливе» [12, 150][168]).

Айша й справді стовідсотково «фемінна», у кожній своїй репліці й жесті, і її запекла й безсила ревність до мертвої Хадіджі, на чию могилу продовжує віддано «вчащати» Мохаммед («Як і за віщо можна так любити / стару, негарну, навіть мертву жінку? / і зневажати гарну, молоду, / кохану і закохану, живую?»), крім того, що викликає до неї цілком підставне людське співчуття (фінальні ридання Айші так само невтішні, як фінальні ридання горбунки Насті в «Голосних струнах»!), тільки додатково увиразнює принципову несиметричність, неспівмірність двох типів любови, що зіткнулися в цьому конфлікті: з одного боку, земний ерос, представлений коханням Мохаммеда до Айші, традиційна чоловіча «любов очима», вся уґрунтована на фізичному змислі зору (діалог і починається вимогою Айші до Мохаммеда глянути на неї, — щоб тримати на собі його увагу, вона мусить постійно перебувати в полі його зору, впихатися в нього силоміць, і тільки аж глянувши на Айшу під її натиском, Мохаммед визнає її «найкращою з усіх жінок на світі, / живих, і мертвих, і ненарожденних!», — він і покохав її так само, «як тільки вглядів її красу»), — з другого ж боку, зміст розмови і взагалі міжособистісних стосунків земних коханців складає любов Мохаммеда до іншої, до мертвої Хадіджі — любов метафізична, містична, «більша за життя» настільки, що для неї не важить не лише фізична оболонка, не лише присутність чи відсутність Ідеальної Коханки тут-і-тепер, а навіть і її присутність чи відсутність серед живих.

          От ти сказала:

«Стару, негарну…» І в моїх очах

вона ні гарною, ні молодою

ніколи не здавалась. Не скажу я,

що я не бачив і не завважав

того нічого: я злічив всі зморшки

у неї на обличчі… Літ її

мені й сусіди не дали б забути…

але в ній щось було… щось вічне, Айшо…

Мені здається, що воно живе,

і дивиться на мене крізь могилу,

і голосом таємним промовля,

і всі мої слова та й думку чує…

Тут потрібен відступ. Серед численних лакун лесезнавства є одна особливо фатальна, яка, на превеликий жаль, ніколи не буде заповнена: ми ніколи не зможемо більш-менш задовільно реставрувати коло читання Лесі Українки — родинна бібліотека Косачів згоріла в Колодяженському маєтку влітку 1915 р., під час німецького наступу. Тож, не виключено, назавжди відкритим залишатиметься надзвичайно інтриґуюче питання, вже почасти зачеплене тут раніше, — наскільки насправді ґрунтовним було знайомство письменниці з так званими гностичними єресями — з ранньохристиянським валентиніанством, з маніхейством (яке також початково було розвинулося з лона християнства) та його впливом на суфійську містику і вірменську єресь павликіан, відтак на балканську — богумилів (яка в середньовіччі була — нотабене — вельми поширена й на Україні[169]!), і, через неї, шляхом з Далмації на Прованс і Ланґедок — на надзвичайно впливову в пізньому середньовіччі єресь катарів, у Провансі званих альбіґойцями. Саме ця остання павіть гностицизму зрештою, як то вичерпно довів бельгійський філософ і культуролог Д. де Ружмон, і лягла в основу західноєвропейського любовного міфа — через супутню їй і наскрізь перейняту її ідеями й символами лірику трубадурів[170]. Одне певно: що цій духовній традиції, котра супроводила перше тисячоліття європейської цивілізації (власне, аж до оголошеного папою Інокентієм III хрестового походу проти катарського Ланґедоку — до сумнозвісних «альбіґойських воєн» 1209—1244 pp.) на правах релігійної єресі[171], а наступні цієї цивілізації віки (у залишкових формах і до сьогодні!) на правах міфологічної системи, — цій постійно переслідуваній панівними релігійними й соціальними інституціями, а однак історично невитравній традиції ґрандіозного духовного дисидентства, що, як підґрунтові води, віками живила собою європейську культуру, в тому числі й українську, на всіх рівнях, Леся Українка завдячує далеко більше, ніж ми поки що можемо собі уявити, — і вже в кожному разі більше, ніж ніцшевському «антихристиянству» (її з Ніцше духовні й інтелектуальні пошуки точилися хоча й паралельними, проте різними шляхами[172]).

На прикладі «Одержимої», якою відкривається зрілий етап творчости Лесі Українки, ми вже бачили, що її концепція любови в ортодоксальну християнську догматику не вкладається і що за аналогами треба шукати радше серед гностичних та маніхейських джерел[173] (у Міріам навіть словник недвозначно маніхейський: «Я вірю, що Ти світло — і такого / ся темрява до себе не приймає?» — тут Світло й Темрява мали б, строго кажучи, писатися з великих літер: це найбільш фундаментальні концепти маніхейської дуалістичної космології, згідно з якою цілий наш матеріальний всесвіт не є богосотворений, а навпаки, перебуває в полоні Царства Темряви, і Світло в нього проникає тільки дуже обмежено, через душі обраних, наділених «іскрою» Святого Духа, причому, на відміну від християнської ортодоксії, де «темрява», зло вважається простою відсутністю «світла», добра, у маніхействі Світло й Темрява, добро і зло однаково сущі, однаково наділені онтологічною характеристикою[174], — тим-то Месія й засуджує ненависть до Темряви, а ворогів «каже любити», бувши певним, що вони коли-небудь, як не в часі, то у вічності, обов'язково «прозріють»[175], а Міріам категорично неспроможна любити «його і всіх», об'єднавши таким чином непримиренні онтологічні полярності, і чесно плекає свою ненависть як єдину морально валідну для дуалістки реакцію на Темряву світу[176], — порозумітися вони з Месією не можуть засадничо, це говорять між собою дві різні релігійні системи, і, властиво, як уже було показано вище, тільки смерть Міріам «з любови» дозволяє все-таки кваліфікувати її як «практичну», «на ділі» християнку, хоч і «єретичку», а саму драму — як християнський апокриф: коли у фіналі Міріам падає під градом каміння, тут уже таки впору озватися Голосу з небес, який у фіналі першої частини «Фауста» проголошує в аналогічній ситуації про іншу «велику грішницю» світової культури, Маргариту, — «ist gerettet», «спасенна», — і навіть найтвердіший догматик не зміг би проти цього заперечити).

В «Айші та Мохаммеді» ця «релігія