Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

чоло. Кружечки засмаги навколо його очей здавалися темними окулярами.

— Я чула про принца-саламандру, — сказала я нерішуче.

— Так, — принц-деспот кивнув. — Але саламандра живе далеко звідси, і навряд чи він погодитися вирушити за Печатку. Адже наречені, як я розумію, чекають женихів за Печаткою?

— Так, — я дещо розгубилася. — Але… розумієте, нам обов’язково потрібно знайти п’ятьох. Тільки тоді ми зможемо повернутися. Всі разом.

— Як цікаво, — принц-деспот відкинувся на спинку крісла. — Всі разом, радісною веселою юрбою… А скажіть, будь ласка, якщо я погоджуся женитися відразу на п’ятьох принцесах — король Оберон погодиться?

— Ні, — сказала я швидко. — За умовами обіця… тобто за законами нашого світу кожна принцеса повинна отримати окремого чоловіка.

У примружених очах принца-деспота з’явився жаль. Я піймала себе на тому, що засмучена не менше: віддати б сестер-охоронниць деспотові, всіх одним махом! І їм наука, і в нас гора з плечей.

— Що ж, — принц-деспот випрямився, і всі за столом галасливо засувалися, заскрипіли стільцями й задзвеніли посудом. — Спасибі, я дізнався все, що хотів. Агов! Пити!

Двері відчинили, наче слуги, що стояли зовні, тільки й чекали цього сигналу. Внесли глечики на тарелях: перший поставили перед принцом-деспотом, і він зараз же перехилив його просто собі в горлянку. Другий дістався мені.

Я затремтіла. Усередині в мене все лопало й тріщало від жирної й гострої їжі, в роті панувала пустеля, щедро всіяна кактусами. Я вхопила глечик — він був прохолодний, трохи запітнілий. Вино? Я так хочу пити, що напилася б навіть гасу.

З горлечка слабо пахло фруктами. Якщо це й вино, то зовсім слабеньке. Майже компот. Я заплющила очі, обійняла глечик обома долонями, піднесла горлечко до рота…

І цієї миті посох, що я притримувала коліньми й ліктем, сильно сіпнувся.

Я завмерла. Небезпека?

Не опускаючи глечика, я повела очима туди-сюди. Усі пили. По засмаглому підборіддю принца-деспота текли цівочки. У горлянках воїнів хлюпотіло, як у водопровідних трубах. Тільки Уйма не квапився пити — дивився на мене через увесь стіл круглими жовтими очиськами.

Я обережно поставила глечик на стіл. Торкнулася посоха. По долоні побігли мурашки, нагору, до ліктя й потім до плеча. Небезпека. Питво отруєне.

Блідий лікар, який сидів поруч із принцом-деспотом, кинув на мене погляд — один-єдиний, ніби ненароком. І знову перехилив свій глечик, засьорбав так голосно й смачно, що в мене губи потріскалися.

Як же так?

Принц-деспот не повірив мені. Принц-деспот тільки про людське око погодився, а насправді задумав свою гру. Тепер, коли я відмовилася труїтися — що він зробить?

— Чому ж ви не п’єте? — запитав блідий лікар.

— Не хочеться, — відповіла я, ледве повертаючи розпухлим сухим язиком. — Мені треба вийти.

— Вас проведуть у покої, — сказав принц-деспот. Здалося мені чи ні, але в його очах промайнув інтерес. — Відпочивайте спокійно.

Розділ п’ятнадцятій

Зрадники

— Час звідси вибиратися, — сказав Уйма.

У кімнаті, де нас оселили, було вікно. І це дуже до речі — я вже скучила за сонячним світлом. Вікно, щоправда, скоріше скидалося на щілину в стіні, і через нього неможливо було розгледіти нічого, крім шматочка блакитного неба, але мені й цього спочатку вистачило.

— Уймо, я хочу пити — просто вмираю.

Кілька секунд людожер уважно мене розглядав.

— Ключ не загубила? — запитав він нарешті.

Я заперечливо хитнула головою.

— Ну молодець, — Уйма підвівся. — Піду дістану водички. І тобі, й мені.

Він вийшов, і я чула, як він переговорюється зі стражником у коридорі.

Я обійшла кімнату. Біля однієї стіни, оздобленої білим черепашником, стояло низьке ліжко з горою матраців, майже як у принцеси на горошині. Біля протилежної стіни, сірої й сирої, було залізне крісло. На підлокітниках і передніх ніжках у нього іржавіли лещата з величезними рудими болтами.

Веселеньке місце.

Я сіла на край ліжка й відчула себе такою безпомічною, ніби мені п’ять років. Наче я заблукала в лісі. Правий був Оберон. Він завжди має рацію. І я завжди дурна, коли не слухаюся його. Вибратися із цього страшного замку, кинутися назад по дорозі, заповненій шибеницями, піднятися сходами у печеру, пройти через Печатку, ридма заревіти й зізнатися Оберону, що нічого не вдалося й все марно. Мені так зле, так хочеться пити… Покаятися й віддати Оберону посох. І повернутися у свій світ — тепер уже назавжди.

Посох стояв у кутку. Я раптом пригадала, як ми з Максиміліаном милися, бризкалися й хуліганили. Я підхопилася, вхопила посох, спробувала пригадати, як це в мене виходило — фонтан чистої теплої води…

Посох тихо гуркав, як порожня водопровідна труба. По набалдашнику сповзли дві прозорі крапельки. Я злизнула їх шорстким язиком, але легше від цього не стало — навпаки.

Я поставила посох на місце. Стягнувши чоботи, лягла на ліжко. Заплющити б очі — і прокинутися вдома. І нехай мама будить у школу…

Навіть не скрипнувши, відчинилися двері. Увійшов Уйма. У нього була щасливе обличчя змовника, а в руках — глиняний глечик:

— На кухні дістав. Пий.

Я кинулася до людожера, ладна розцілувати його в колючі щоки. Ухопила глечик і перехилила в рот, не замислюючись.

Це була вода. Просто вода, прохолодна й смачна. Я пила, обливаючись, постогнуючи, у мене навіть сльози від щастя виступили. От до чого доводить людину спрага!

— Спасибі, Уй…

Ноги раптом стали ватяними. Уйма підхопив мене, перш ніж я гепнулась на підлогу, але не втримала глечик. Загуркотіла, розколюючись, посудина, покотилися черепки.

Руки мої повисли, наче батоги. Ноги волочилися по підлозі, коли Уйма миттю тяг мене до ліжка. Уклав на спину й відійшов. Я не могла повернути голову. Скосила очі й побачила, як людожер відчиняє двері, впускаючи в кімнату принца-деспота і лисуватого айболита-отруювача.

Я замружилася. Це було все, що я могла в цей момент зробити.

— Де ключ? — рвучко запитав принц-деспот.

Уйма знову підійшов до мене. Я відчула його руки в кишенях моєї куртки. Ні поворухнутися, ні закричати мені не вдалося.

— Ось він, пропуск за Печатку, — сказав принц-деспот, і його голос затремтів. Хтось наблизився до ліжка. Не Уйма. Я почула важкий подих.

— Ви обіцяли мені мага, — голос блідого лікаря пролунав прямо над моїм обличчям, на щоку впала крапелька противної чужої слини. — Вона багато може й ще більше знає.

— Нічого особливого вона не може, — зневажливо сказав Уйма.

— Подивимося, — лікар посміхнувся.

— Варта! — гаркнув принц-деспот.

Загупали важкі кроки.

— Узяти ось це й віднести в підземелля пана лікаря. Замкнути!

Чужі грубі руки підняли мене за руки й за ноги і потягли, як мішок.

Ледь-ледь розплющивши очі, я встигла побачити Уйму. Людожер посміхався.

* * *

Усе виявилося навіть гірше, ніж