В. Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

ними небагато подібного. Вони такі не схожі один на одного: цей неотесаний і недоладний пасторський син з болотяного Брабанту, голландський сільський парубок, що вічно смокче свою люльку, без всяких манер, хаотичний і неврівноважений Вінсент Ван Ґоґ, і цей наскрізь просякнений французьким духом, аристократ з сонячного Провансу, витончений і вишуканий граф Тулуз-де-Лотрек.

Вони надто відмінні, щоб між ними зав’язалася справжня дружба, але в них є дещо спільне, що споріднює їх, що робить їх якоюсь мірою тотожними, однаково того й того представником свого часу.

Ван Ґоґ — людина внутрішнього надриву, його душевні зсуви прийшли до нього зсередини; у Тулуз-Лотрека це сталося від його фізичного каліцтва. Він — карлик. Він має тулуб і голову дорослої людини; він носить борідку й пенсне, — але в нього слабкі й кволі ноги малого хлопчика. Поки він сидить, це не впадає в вічі, хоч зі стільця звисають дві ніжки в дитячих черевичках. І коли він іде, він пересувається з трудом, безпомічно шкутильгаючи на своїх смішних скалічених ноженятах.

Мати його, яка мешкає в замку на Півдні, висилає йому до Парижа щомісячне утримання, і це дозволяє йому малювати, витрачати гроші в барах, прогулювати їх з дівчатами й друзями на публічних балах, провадити ночі в лупанарах.

У нього своєрідна манера малювати, що в ній відчувається дещо від японців. У нього гострий різкий штрих. Він користується натяком. Він нічого не завершує. Якщо мистецтво незавершености може бути досконалим, завершеним у своїй незавершеності, — то це мистецтво Тулуз-Лотрека. Його мистецтво площинне, воно ілюстративне і в ілюстративності своїй ілюзорне. Він малює з елегантною гостротою кількома рисами кабаретних співачок, танцюристок з «Мулен-Руж», циркових клоунів, одвідувачів нічних кав’ярень: білу піну мереживних спідниць, чорноту панчіх на скинених вгору ногах, руки, затягнені в лайку довгих рукавиць.

Він майстер плаката. Це він робить з малювання плакатів — мистецтво яскраве, ефектно барвисте й кричуще.

Тулуз-Лотрек і Ван Ґоґ мають про що розмовляти. Вони плекають однакову любов до деяких мистців, охоче обмінюються думками про манеру й техніку малювання, хоч вона в кожного з них відмінна.

Немає нічого дивного, що маляр Корман, в майстерні якого Ван Ґоґ студіював техніку рисунка, знаходить картини Вінсента жахливими. Свідченням варварства. Проявом занепаду, деґрадації, в які потрапляло мистецтво. Свої великі академічні композиції Корман облизував якнайретельніше. Ще раз, але тепер востаннє, — Ван Ґоґ примушений був грюкнути дверима ательє, де, як і скрізь, учні копіювали гіпси з античних оригіналів.

Дотеперішнє мешкання, в якому оселився Вінсент у брата, показалося надто тісним для двох. Тео змінив його. Він винайняв нове мешкання з трьох великих кімнат з коморою й кухнею. Третій поверх, тут же на Монмартрі. Вінсентова кімната з грубою, шафою і канапою справляє приємне враження своєю комфортабельністю й ясністю. Стіни кімнати Вінсент прикрашає японськими кретонами.

Захоплений речами найкращих японських майстрів, він копіює їх. Наслідує їх. Портрет отця Танґі він малює в цій новій манері: вії кольору рожі, борода фіалкова й палево-фіалкова, — нарешті справжній Ван Ґоґ.

Отець Танґі — дрібний крамар фарбами. В своїй крамниці він продає також картини своїх клієнтів. Через Танґі Ван Ґоґ поширює свої знайомства в колі імпресіоністів, що їх картинами він захоплений; він зустрічається тут із зовсім тоді ще молодим Емілем Бернаром, з Сіньяком, з Ґійоменом, якого при першій стрічі прикро вразила, властиво налякала, надміру енергійна жестикуляція Ван Ґоґа.

З Ґоґеном Вінсента познайомив його брат Тео. Так оце й є той фантасмагоричний, загадковий, чудний Ґоґен, ім’я якого овіяне відгуками модерного міту! Яка дивна особа! Ґоґен одягнений недбайливо. Він не надає жадного значення своїй зовнішності. Навпаки, цей колишній банковий урядовець, голова родини й батько п’ятьох дітей, що зрікся своєї посади, кинув свою родину й своїх дітей, що подорожував на Таїті і жив там у хижі, прикритій банановим листям, закоханий в 13-літню дівчину, — він тут, на вулицях Парижа, плекає в собі навмисне підкреслену урочистість сноба. Ці білі рукавички, цей темно-блакитний сурдут! Ця мавпочка, що він її привіз із собою з Таїті і що сидить на його плечі! Він спирається на тростину, яку він вирізьбив сам і яка має фантастичний вигляд.

За першим враженням од його зовнішности й його вбрання спочатку забувається його обличчя: важкі повіки, що прикривають його очі, тонкі вуста, — погана прикмета, прикмета людини себелюбної й егоїстичної, як кажуть, — коротка, елеґантно підстрижена борідка.

Мова, якою він розмовляє, така ж надзвичайна, як і вся його зовнішність: це суміш матроського жарґону, жарґону людини, що побувала в усіх найбрудніших портових шинках цілого світу, й специфічної технічної мови майстра-маляра. З вульгарною брутальністю змішується формалістична витонченість кастового, майже гієратичного техніцизму.

О, ось хто певен свого таланту! Він знає, чого він хоче, і знає, як досягнути того, чого він хоче. Усе в ньому розраховане на досягнення поставленої мети: ствердити себе як мистця, ствердити свою виключність у мистецтві. Він ладен знищити кожного, хто став би йому на заваді. Хтозна, який ніж або яку отруту він носить завжди з собою в кишені свого блакитного сурдута?!

Через самознищення йшов до мистецтва Ван Ґоґ, через самоствердження — Поль Ґоґен.

Його нелегко витримати довгий час, але Ван Ґоґ, сповнений подиву до його творів, не помічає в ньому нічого, окрім його генія великого майстра.

Як і Ван Ґоґ, Поль Ґоґен прагне іншого мистецтва, мистецтва, цілковито відмінного не тільки від європейського мистецтва нового часу, яким воно було й є з 16 ст., але й взагалі від мистецтва Європи, що вростає своїм корінням у грецьке мистецтво античного світу. Він шукає коріннів у мистецтві Таїті, творить екзотичне мистецтво, мистецтво міту, ірраціонального в протиставленні раціональному мистецтву Європи.

Ґоґенові здається, що в Вінсенті він знайшов для себе відданого і покірного учня. І він провадить з Ван Ґоґом кілька вечорів у кав’ярнях, де за чаркою абсенту, що повторюється незліченну кількість разів, він посвячує Вінсента одночасно в тайни алкоголю і в містеріяльні тайни свого екзотичного мистецтва.

З люлькою в роті, оточений блакитною хмарою тютюнового диму, сп’янілий од абсенту, сидить Вінсент за столиком кав’ярні. Крізь чад алкоголю з піднесеною, майже молитовною екзальтованістю він слухає Ґоґена, що проголошує благую вість досі ще не знаного мистецтва.

До яких меж закоханої самовідданости дійде Вінсент Ван Ґоґ у своєму захопленні Ґоґеном — він, що ніколи не знав ще меж для свого самознищення й, віддаючись, без вагань готовий був принести себе в офіру всього й цілком?!..

***

Дедалі більше втягається Ван Ґоґ у