Мирослав Іванович Дочинець - Вічник

вичахала ніч і темрява переломлялася на несміливий засвіток. Никнув комар і вставали птиці, кришталевим свіжаком прочищали свої голосниці. З тих перших звуків я прочитував настрій лісу, вгадував, як нині поведеться звір, риба, комашня, яким буде перебіг погоди. Я й сам голосно гукав у сурму долонь, вітаючи сонце, зустрічаючи новий день – новий дарунок земної гостинности. Гукав у хмари, в мохнаті груди гір, і верхи сліпучі м'яко вертали мої кличі, стелили долиною, гасили в сонні чагарі. Все оживало обіч, а в лісі й далі гусла тиша нечуваної порожнечі.

Пробивав час народження світла.

Легко, як у недавньому сні, брів я росами, волочачи за собою сиві борозни. Вмивав росою ноги, руки, груди, твар і очі – і сонячні пальці ласкаво витирали моє тіло. Гаряча паляниця, як із потайної черіні, випливала на небесний горб, наливала живлющою ясністю чашу межигір'я. Воно, молоде сонце, було ще нестигле, не сліпуче – очима можна було напитися його трунку на весь день. І він теплим клубком грів душу. З широко розкинутими руками, розкритими очима й ротом я завмирав перед сонцем, поки тіло не просякло золотими медами його проміння.

Далі я починав свої ігрища з лісовою людністю. З тою, що падала в око. Перекривляв сороку: плескав руками об ребра, тріщав язиком, хорохорився, чистив «пір'я». Завмирав беркутом на кручі, звільна планеруючи руками-крилами, зорячи гострим оком поживу. Білка кликала на дерево, і я скакав невагомо з гілки на гілку, крутив «колесо», брав на зуб смолянисту шишку. Або затаювався лисом у заростях крушини, цілячи ніс на розсипи пряних запахів. Чи розпластувався навкарачки жабою, і голова вростала в тулуб, тіло гумово м'якшало, кров загусала й студеніла. Або обертався у вужа і звивався в бур'янах без помочи рук і ніг, самою шкірою і м'язами. Насамкінець кидався уводу, надовго тамував дих, проживав маленьке життя поривної рибини.

Я намагався вподобитися кожному створінню, живому й неживому, щоб побачити себе сущого збоку. Як не чуєш ваги повітря і смаку води, так я пробував позбутися подразнень дотику і тягаря думок, що невпинно тяжіють над чоловіком. Такі вправи-перелицювання збурювали китицю чуттів, ніби я й справді колись відбув цілі життя в шкурі тих звірів.

Так я дедалі тісніше ріднився з тим несамовито прекрасним світом, котрий уже не видівся мені бездумним і диким, а сповненим гармонії в кожному прояві, кожному поруху, в кожній переміні. Перемінився за півроку і я – помалу скидав із себе шкаралущу страхів і забобонів.

Дивно, та в сій пустельній відлюдности відкривалася мені зрілість духу. Я вчився дивитися і видіти, слухати і чути, що є далеко не одне й те ж. Я вчився коритися трму світу, знаходити в ньому своє місце. Я наближався до головного – до потреби служіння, до вміння вибрати своє діло, розпочати його і провадити до звершення.

Неподалік стояв сухий ясен зі спаленою блискавкою вершиною. Дві гілляки-рамена стриміли в боки. Я збив обвуглений стовбур і почистив гілки – вийшов хрест. Щоденно я торкався його чолом і казав молитву. Без вранішньої молитви, як без одягу, не починав я справ. Одягав у неї оголену після сну душу. Бо молитва – се одяг для світу, лати для боротьби.

День свого народження я хотів розпочати подячною молитвою. Звично прийшов до хреста і не повірив очам – його сухі рамена пустили зелені пагони. Чудесному обновленню я присвятив окрему молитву, а листки не стинав. Я й далі молився сьому зеленому, живому хресту. Таких дерев-калік у лісі була тьма. Перестарілі, вивернуті буревієм, сточені червами, хворі, вони стовбичили сухоребрими кістяками чи спиралися на здорові дерева, приглушуючи їх, або лежали грубими трупами, множачи трутизну і гниль, труячи нещасний ліс.

Оказія з деревом-хрестом, що ожило після нехитрого догляду, стала першим поштовхом смілого замислу. Остаточно дозрів я в намірі після іншого трапунку. Бувало, духотні вечори я перебував коло води, ладнуючи собі на кострищі вечерю. Якось ніс із хижі для ватри жарини і одна впала на землю. Латка сухих колючок затріщала і вмент вигоріла дотла. Я був радий, що звів драчину, яку мусив босака обходити. А за кілька днів з-під паленого дружно вистрілила м'якенька мурава. І ногам полегша, і пожива для нових розмислів, з яких нарешті вилущився мій спосіб оборони лісу.

Я довго готувався. Та незмірно довша чекала на мене праця. Але ж істинно: що довго народжується, те довго й живе. Одного ранку я приступив. Ніхто ще так не приступав до роботи в лісі – без сокири, без пили, без тяглової сили. З голими руками, зате з рішучою волею.

І ось почалося. Дерев'яними рогачками я розчищав проплішини довкола сухарин, що густо стриміли в небо. Обкладав їх хмизняком і підпалював. Язики вогню облизували кору, смачно жерли сухостій. Вище мого зросту огень не піднімався, палив прикоренок, вищаючи в стовбурі чорні ями. Запалало одне дерево, друге, третє.

В небо піднялися вежі сизого диму. На п'ятаки сирої землі падали іскри, грань. Я боявся, що вхопиться полум'ям жива поросль, та даремно – довкруг стояла така вільгість, що я мусив одягти хутряну кацавейку.

День при дні, від сухаря до сухаря видовжував я свою вогняну лінію. Ходив чорний, як коминар, з обсмаленою бородою і бровами, викашлюючи кіптяву. Стало легше, коли впало перше обвуглене і витончене при корені дерево. Поламані в падінні гілляччя я складав під инші сухі стовбурища. Товстіші дрівця громадив собі на зиму.

Все довкола горіло, і я горів у роботі. Не гайнував часу на приготування їжі, бо тут було і так наїдно. Доступився до гнізд, дупел, нір, ягідників – мав чим поживитися. Ще й додому ввечері тягнув плетінки лісового добра. Тут же нанизував в'язанки грибів. Під рукою завжди мав дерев'яні дротики з крем'яним вістрям. їх прицільно метав у живність, що загаялася в димному чаду. Те, що вполював, пік на тліючій колоді.

Наповнений по вінця роботою, день мій тривав, як вічність. З гущини я виходив лише, аби хапнути свіжого воздуху і попестити своє козеня. Воно вірно чекало мене на прогалині, приторочене до куща. Я забув сказати: дрібне козеня впало в яму і тепер жило зі мною в хижці. Доки я гарував у хащі, воно паслося в переліску. Веселеньке й цілком уже здорове. Розпанаханий на кіллі бочок я зашив волосом із гнізда і вилікував трав'яними мазями, які навчив мене робити поважний Джеордже.

Як соняшник повертається до сонця, так і я нині повертаю вдячні думки до свого