Соломія Павличко - Теорія літератури

не признаю скаліченого російського декадентства… Російський симболіст Бальмонт — талант… Такого симболізма, як я признаю, дуже багато у Ґете, Гайне. З сучасних я признаю симболістів — Метерлінка, Гавптмана, Ібсена, Бодлера, Едґара По (між ними є й покійники), Тетмаєра, Чехова, Горького (але з іншого боку) і їм подібних»[184].

І з іншого листа:

«Якими признаєте Ви твори… ну, скажем, Гавптмана, Ібсена, Едґара По, Тетмаєра? В них є справжній симболізм і щось (знов „щось“! — С. П.) посереднє, власне модерністське, новітнє. Найгостріша критика російська не лає їх так, як Бодлера, Верлена, Маларме… Треба брати від симболізму найкраще — от цього мені й хотілось. Любов (в широкім значенні), краса і шукання правди (світла, знання, початку чи „Бога“) — це сфера симболістичної поезії, вона найкраще може про це оповісти. Горожанські мотиви, почуття обов’язків, заклики до боротьби проти „темних сил“ — це сфера реалістичної поезії. І вона також не менше потрібна, але я в свій збірник на цей раз хотів її менше…»[185]

Як відомо, альманах не став збіркою символістських творів, і європейські впливи в ньому відбилися мало. (Орієнтація на західний символізм залишилася тільки в дискурсі, та ще й тільки в другому, неофіційному.) Він навіть не став збіркою для інтеліґенції в якомусь якісно новому сенсі. Адже вся народницька література так само читалася не народом, а інтеліґенцією, віра ж народників у те, що вони пишуть для народу, становила свого роду самооману.

Остання настанова Вороного — «писати для інтеліґенції» — вже не була новою. 1898 р. Михайло Коцюбинський, на цей час відомий автор оповідань з життя молдавських та українських селян, розіслав українським письменникам Сходу й Заходу листи, де запросив їх узяти участь у літературному альманасі, який би призначався виключно для інтеліґенції. Він пояснив цю мету своїм адресатам, кому з більшою, кому з меншою відвертістю. По суті, йшлося про періодичне видання, або, за словами Коцюбинського, видавництво[186].

Альманах «Хвиля за хвилею», як відомо, вийшов 1900 р. Сама назва містила в собі немодерну ідею спадкоємності поколінь, або хвиль, які приходять на зміну одне одному[187]. Альманах за автурою й творами в основному залишався в руслі старої культурної традиції, тобто народництва. Гасла писати для інтеліґенції не вистачало, щоб здійснити принаймні будь-яку, не кажучи вже про радикальну, зміну в літературі.

Через декілька літ Коцюбинський зробив наступний крок і 1903 р. почав складати черговий альманах. Ішлося вже не тільки про поширення адресата, а про поширення тематики. Отже, в лютому 1903 р. Коцюбинський разом із М. Чернявським послав до Панаса Мирного, Франка, Стефаника, Нечуя-Левицького, Кобилянської, Щурата, Липи, Яновської, Маковея, Старицького та інших листа такого змісту:

«Останніми роками літературний рух на Вкраїні стає помітно жвавішим.

Про се свідчить і зріст літературної продукції, і збільшення видавничої діяльності, і розповсюдження української книжки не тільки серед народних мас, але і в інтеліґентних сферах.

Як російська, так і європейська критика усе частіше звертає своє око на наше письменство, ставить йому свої вимоги.

За сто літ існування новіша література наша (з причин, вияснення яких належить до історії) живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією. Селянин, обставини його життя, його нескладна здебільшого психологія — ото майже й все, над чим працювала фантазія, з чим оперував досі талант українського письменника. Винятки очевидячки минаємо.

Таке обмеження сфери творчості не раз підкреслювалось не тільки критикою, але й інтеліґентним читачем, який, до слова кажучи, в останні часи значно виріс.

Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лиш на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтеліґентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнка різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.

Відносячись з повною повагою до студій життя простонародного і навіть думаючи, що література наша далеко не вичерпала для своїх цілей того життя, нижчепідписані, однак, беруть на себе сміливість скромним почином задовольнити, з одного боку, потреби сучасного інтеліґентного читача, а з другого — викликати серед українських письменників більший інтерес до намічених вище тем.

Власне — ми маємо на меті видати літературний збірник (поезії, новели, повісті, драматичні твори), в якому хотілось би помістити нові, ніде не друковані твори переважно з життя сучасної інтеліґенції, а також на теми соціальні, психологічні, історичні і ін. …»[188]

Тепер, на думку Коцюбинського, недостатньо апелювати до інтеліґенції, але й треба писати про її життя, а не про життя селян. У листі до Кобилянської, в якій він бачив однодумця, Коцюбинський відверто писав про альманах, «… в якому нічого б не було з життя селян»[189].

Це звернення так само було симптоматичним для кризи народництва й культури в цілому, яка виявлялася передовсім у тому, що вона втрачала свого й без того нечисленного читача і не витримувала порівняння з літературами європейськими. Однак Коцюбинський не передбачав заперечення «старого», «студій життя простонародного», іншими словами, домінуючої традиції, а всього-на-всього хотів розширити її рамки. Тому до альманаху він запросив усіх письменників — від Панаса Мирного й Нечуя-Левицького до Стефаника й Кобилянської. Спроба примирити старе і нове була характерною для цієї епохи, але вона виявилася неперспективною.

Панас Мирний у листі до Коцюбинського від 30 березня 1903 р., як відомо, протестував проти всіх головних ідей його листа, вважаючи, що в Україні немає інтеліґенції взагалі, відповідно, завдання літератури полягає в тому, щоб «подавати тільки те, що дає само життя; тягти ж її на дибу вищих матерій, то це обрікати її стати літературою Тредьяковських, Озерових і т. ін.»[190].

Коцюбинський у відповіді Панасові Мирному обстоював тезу про існування українського інтеліґента як культурного типу й про необхідність «вийти поза тісні межі досьогочасного літературного напрямку»[191]. Він не мав певності в успіхові справи: «…може та спроба нам не вдасться, але заміри у нас щирі»[192].

Альманах був складений 1904 р. і вийшов з цензурними поправками 1905 р. в Херсоні під назвою «З потоку життя». Як і в усіх попередніх літературних виданнях такого роду, які декларували певний новий «напрям», такого напряму насправді не виявилося. Збірник репрезентував, по суті, більшість сучасних українських письменників. З одного боку, тут були Кобилянська й Вороний, з іншого — їхні критики й опоненти. Коцюбинський позаочі відзначив «не дуже високу вартість» творів своїх колишніх учителів — Панаса Мирного й Нечуя-Левицького[193], однак не мав рішучості