Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Одинока Маруся прикрашала це гробове підземелля, й Чумак подумав, що якби не вона, то тут можна було б сконати від нудьги. Відчуваючи голод, з'їв із бляшаної миски трохи пенцакової юшки, потім закурив цигарку й запитав друга Жука:

- Чи тут перебував командир Громенко?

- Так, - відповів той, - але він уже два тижні тому хотів звідси втікати.

Жук також курив цигарку й пускав увесь дим до вентиляційної рури. Був поранений у руку вже давно, але рана ніяк не могла загоїтися, а тепер почала гноїти знову. Рука зробилася цілковито безвладною, набагато тоншою від другої, і її треба було відрізати вже давно. Жук дуже переживав, але не через утрату руки, а тому, що став для сотні тягарем.

Лежачи на ліжку, Чумак втопив свій зір у стелю, але нічого не бачив, бо роздумував над тим, чому б не зробити шпиталя з тієї криївки, яку свого часу збудував його рій. У ній регулювався приплив і відплив води та й узагалі вона була вигідніша під кожним оглядом. У разі викриття й наскоку ворога існувала можливість рятунку через потоки, а тут певна смерть усім. А може, й там є шпиталь, - думав далі він і щойно тепер відчув як погано почуває себе людина в підземеллі, а як приємно зі зброєю в руках воювати поруч із своїми друзями в рядах УПА.

Згадав про Бірчу, й вона вже не виходила йому з думок. Цікаво, чи був доцільний наступ на неї? Чумак іще не знав загальних утрат - ні ворожих, ані своїх, - але й ті втрати, які йому вже були відомі, наповняли нутро глибоким болем. Що ж… Цілі не осягнено, й Бірчі не здобуто повністю, але самий наступ іще більше підніс уже й так великий військовий престиж УПА.

Чумак довго не міг заснути. Наче на екрані прокочувалися події' в Бірчі, а дорогий образ полковника Коника з'являвся знову і знову. Скрутив іще одну цигарку з бакуну, затягнувся кілька разів міцним димом і в думці ствердив, що коли б його хтось спитав, чи пішов би він поновно на Бірчу, то без найменшого вагання погодився б, бо завжди є краще бути в наступі, як у відступі.

На другий день до шпиталю прийшов отець Кадило зі своїм переробленим автоматом, привітав усіх традиційним «Христос Раждається!», відправив тиху Службу Божу, а відтак сів на ліжку й почав розказувати новини. Наші втрати дуже великі. В бою згинуло біля тридцяти повстанців, а поранених було тридцять шість. Пригадуючи й називаючи псевда загиблих упівців, отець Кадило не поминув і чотового Павленка. Чи довідається колись його мати або рідня на Київщині, якою геройською смертю загинув цей безстрашний бойовик?…

Хоч усі говорили про дошкульні втрати УПА, то Чумак був іншої думки. Коли він повз по снігу, тоді думав, що з того пекла вийде живим лише горстка повстанців, але вийшло більше. Що за воїни, що за знавці свого ремесла? А геройства скільки! Чотовий Іменний висадив гранатою в повітря магазин ворожої амуніції в підземному бункері. Вибух був такий сильний, що його цілковито прикрила земля, але він усе-таки зістався живий і мав на тілі лише кілька подряпин.

Докладних відомостей про ворожі втрати немає. Розвідка через посередництво АК донесла, що вони виносили сто двадцять забитих і таке саме число поранених.

Отець Кадило розказував багато новин. Говорив, що вчора на Службі Божій у Явірнику Руському була силенна-сила людей, і, звичайно, церква вмістила тільки незначну частину присутніх. Для всієї кількості треба було б хіба собору св. Петра в Римі. Потім торкнувся самопочуття сотні й констатував, що воно дуже добре: біля церкви по середині площі сотня стояла ВИ струн чека «як мур», незважаючи на те, що повстанці мали за собою важкий бій і були страшенно перемучені, а до того ще й невиспані. Будучи дуже горді зі своїх оборонців, люди запрошували їх до себе в гостину.

Капелян сказав, що сотня розташувалася в лісі над Грушівкою. Командир Громенко, ще не зовсім прийшов до здоров'я, мусив послуговуватися конем, а функцію сотенного тимчасово виконував чотовий Лагідний. Було побоювання, що рана Громенкові могла відновитися.

Доходила третя година, тільки невідомо яка - ранку чи по полудні. Отець Кадило попрощався й вийшов, а Чумакові, який наслухався його оповідань, нестерпно схотілося бути в сотні. Там, у лісі, зараз голосно скрипить під чобітьми сніг, ялинки вбрані ним, наче крижмом, час від часу трісне на морозі кора, й перебіжить прудко поміж кущами сполоханий зайчик. А тут - нехай чорт забере! Щораз то гірше болять рани. Терпелива Маруся обмиває їх якимось плином, але при тому завжди стягає з Чумака білизну, й він не знає, що має робити - встилатися, нарікати чи плакати. О, Боже!…

Підстаршина Біда із сотенної інтендатури був поранений уламком гранати в чоло біля вуха. Уламок перетяв нерв, і він утратив око. Це дуже рідкісний випадок. Маленька рана через кілька днів загоїлася, але на праве око Біда не бачив. Дуже переживав, а вісімнадцятилітній Гуцул із Павлокоми, щоб якось відпружити його журливий стан, жартував:

- Що ж тепер буде, циклопе? Чим до дівок моргатимеш? Всі зареготалися, включно з Бідою, який одразу відгризся:

- А ти не пащекуй забагато! Краще подивися на себе: із твоєю обв'язаною головою зовсім не виглядаєш на українського повстанця. Справжній голомозий турок!

Знову гомеричний регіт.

Так поволі проходили день за днем, чи ніч за ніччю, бо в цій ямі не було різниці. Там нагорі таке приємне лісове повітря, а тут справжня фабрика маринування риб. Читати не було можливости, бо нафтова лямпа під стелею ледве шаріла, а друга стояла на шафі з медикаментами.

До шпиталя приходив санітарний зв'язок не частіше як раз ва тиждень, щоб не робити слідів, бо масової ворожої облави можна було сподіватися кожного дня. Коли після приходу санітарних зв'язкових сніг не засипав їхніх слідів, по цій стежці висилалося рій із Волі до Володжа «в якійсь справі», а в дійсності з ціллю затерти слідів до криївки. Витоптуючи стежку поміж двома згаданими селами, рій ніколи не знав свого правдивого завданий.

Рани повільно загоювалися, але не знати від чого - чи від пенцакової юшки, чи від натирання самогоном. Сестра Маруся мало говорила, зате ввесь час до кожного усміхалася. Працювала біля двадцяти годин на добу, а їй багато допомагав однією рукою