Андрій Анатолійович Кокотюха - Юрiй Луценко. Польовий командир

осені 2004 року Юрієві Луценку адреналіну вистачало з головою. Тому, зайшовши на територію Міністерства внутрішніх справ і переступивши його поріг, він не пережив якихось особливих вражень, про які можна було б довго і смачно розповідати. Хоча, безумовно, йому було цікаво опинитися в одному зі станів «умовного супротивника»: революція й міліція завжди протистоять, не даремно одним із популярних «помаранчевих» гасел було «Міліція з народом!». Але тоді, в середині грудня 2004 року, коли Луценко вперше зайшов до МВС у гості, йому і на думку не могло спасти, що скоро він ходитиме туди на роботу.

На той час міліцією фактично не керував ніхто. Микола Білоконь завбачливо втік до Росії, і функції міністра тимчасово виконував його перший заступник на прізвище Жук. Він проводив колегію по підготовці міліції до проведення третього туру президентських виборів. Зважаючи на політичну ситуацію, на колегію запросили представників від обох таборів. «Біло-блакитних» представляв Тарас Чорновіл, «помаранчевих» – Роман Безсмертний, Юрій Луценко та Володимир Філенко. Нараду проводили всі заступники міністрів, і зовні це виглядало не нарадою правоохоронців, котрі дбають про дотримання законності під час голосування, а якимось політичним шоу. Згодом, очоливши міністерство, Луценко почав процес деполітизації міліції, постійно наголошуючи: єдиною політичною фігурою в МВС є міністр.

Призначення польового командира Майдану і ярого противника всього, що підпадає під формулювання «поліцейська держава», стало найбільшою несподіванкою як для друзів Луценка, так і для його ворогів. Коли новопризначений міністр подзвонив із Адміністрації Президента до МВС, розпорядився прислати йому машину і при цьому назвав себе та свою нову посаду, на тому кінці дроту вирішили: це такий розіграш. Довелося повторювати розпорядження кілька разів.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Перш за все треба було показово покарати тих, хто був винен у фальсифікації виборів. Усі пам`ятають, що найодіозніший випадок – це карусель із відкріпними талонами. Тому міліція дістала завдання взяти списки тих, хто голосує за відкріпними талонами, і звірити прізвища. Якщо один паспорт зустрічається двічі – це вже кримінальний злочин. Чемпіони доходили до двадцяти трьох разів. Всі ці випадки були зафіксовані, люди опитані, і вони, як правило, дуже неохоче давали покази про те, хто їх вантажив у автобуси, хто за це платив, хто давав кошти та ці відкріпні талони. Одначе, ми дійшли до організаторів. Але ці люди точно не давали показів на головних організаторів. Це в ментальності українського народу – за жалюгідні копійки брали вину на себе. Там близько двохсот було організаторів, найвисокопоставленіших, на рівні Адміністрації Президента. Однак покази від них отримати не вдалося. А справа про транзитний сервер узагалі була на розслідуванні в СБУ. Що там вдалося – не знаю, очевидно, нічого. Проте людина, яка займалася встановленням цього сервера, згодом опинилася в списках БЮТ і стала добрим другом пана Турчинова. Суспільство, як мені здається, було незадоволене тим, що тисячі фальсифікаторів отримали умовні терміни, а сотні організаторів – достатньо м`які покарання у вигляді умовних термінів. Правда, другий термін умовно не дають… Ми розповсюдили серед членів виборчих комісій та членів їхніх родин брошуру, близько трьохсот тисяч, у якій описали статті стосовно фальсифікацій і конкретні статті, за якими було призначене покарання.

Та особливо тішився з цього народ, який традиційно міліцію не любив і не довіряв їй. В Україні рейтинг правоохоронних органів станом на 2005 рік був дуже низьким. За офіційними даними, він коливався на позначці 7 %. Тому пересічні громадяни передчували: новий міністр нарешті покаже всім. Патрульним, майже кожен із яких бере хабарі з торговок соняхом та біляшами. Міліціонерам, які «прикривають» незаконний бізнес і за окрему плату проводять так звані «комерційні розборки». Начальству в центрі та на місцях, яке загрузло в корупції по самі вуха. Некомпетентним керівникам, що купують собі погони та посади. Словом, міліції пророкували повний розгром.

Коли польовий командир Майдану очолив МВС, журналісти поспішили пригадати, мабуть, найбільш резонансну його акцію: здачу крові для Юрія Кравченка. Після сутички міліції з народом 9 березня 2001 року Луценко оголосив про намір назбирати в склянку крові і поставити її на трибуну перед міністром, щойно він спроможеться вийти на парламентську трибуну. Тоді він іще обмовився: «Інших міліціонерів не ображати і ставитися до них із розумінням». Коли через чотири роки Луценко сам почав керувати міліцією, ставлення до рядових міліціонерів та молодшого офіцерського складу не змінилося: «чистки» почалися з верхів.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Найважче в перші тижні – це було звільнення попередників. Практично всі писали рапорти. Люди розуміли: після того, як міліцейський генералітет прийняв одну сторону політичного конфлікту і довів народ до повстання, вони не могли залишатися на своїх посадах. До того ж міліція була повністю деморалізована. Всім гикалися оті обіцянки Білоконя: мовляв, у разі перемоги Віктора Януковича вся міліція буде три дні пити, він дозволяє. Потім активісти «Пори» купили три ящики горілки і переправили для нього в Москву, аби випив усе сам. Тому, звичайно, всі ставленики Білоконя розуміли: в нових умовах, які, поза сумнівом, настануть, працювати вони не зможуть. До речі, в нього було аж чотирнадцять замів! Коли мені поклали структуру міністерства на стіл, я не зрозумів – як ними можна керувати, коли немає ніякої вертикалі. Є міністр, навколо якого розкидана купа квадратиків, що не пов’язані між собою, все замикалося на рішенні в першому кабінеті. Як добивались і скільки коштувало таке рішення – відомо. Система явно боялася, щоб у міліції не створились, як би це правильно сказати, пов’язані між собою системи, що працюють за стандартним алгоритмом. А міністр, будь-який міністр, має бути менеджером, диригентом. Він не мусить особисто приймати інформацію від усіх підрозділів і сам ними керувати. Це не розумно. Тому ми різко зменшили кількість заступників – із чотирнадцяти до шести. Потім у два рази зменшили кількість генералів. Це були буквально перші мої накази. Далі в лічені дні змінили керівництво всіх служб центрального апарату, начальників облуправлінь і райвідділів. Глибина змін керівництва – близько 90 %. Це можна неоднозначно трактувати, проте народ мусив побачити повністю оновлену міліцію. Тільки так можна було відновити довіру до неї, без якої неможливо боротися з корупцією та злочинністю.

На жаль, звільнилося й багато досвідчених офіцерів. Це не мало під собою політичних мотивів, на чому дуже наголошували «біло-блактині». Мало хто брав до уваги існування закону, який Верховна Рада прийняла ще до революції. Згідно з ним, з весни 2005 року різко обмежувалися пенсії. Тому досвідчені службісти поспішали написати рапорт завчасно, отримати нормальну пенсію до