Жозе Сарамаго - Євангелія від Ісуса Христа

на людський, а незабаром по тому, ще не встигло його відлуння прокотитися над пагорбами, почулися нові зойки, стогін і плач, і то не янголи оплакували горе людей, то люди, збожеволівши від розпуки, волали, звертаючись до порожніх небес. Повільно й обережно, ніби боявся, щоб його не почули, Йосип відступив у глиб печери й наштовхнувся на Марію, що не виконала його наказ. Вона тремтіла з голови до ніг. Що то за крики? — запитала вона, проте чоловік їй нічого не відповів, він відштовхнув її в глиб печери і став присипати землею вогнище. Що то були за крики? — знову запитала Марія, невидима в темряві, і Йосип відповів після тривалої мовчанки: У Віфлеємі вбивають людей. Він зробив паузу й додав, ніби по секрету: Убивають дітей, за наказом Ірода, і тут голос його зламався, здавалося, він стримував у собі глухе ридання без сліз, але зрештою таки спромігся договорити: Тому я й вирішив, що нам треба негайно втікати. Почувся шурхіт пелюшок та соломи, Марія взяла сина з ясел і пригорнула його до грудей: Тебе хочуть убити, Ісусе, і сльози не дали їй договорити. Замовкни, сказав Йосип, сиди тихо, можливо, вояки сюди не прийдуть, їм віддано наказ повбивати всіх дітей у Віфлеємі віком менше ніж три роки. Як ти про це довідався? Я підслухав розмову вояків, коли був на будівництві Храму, тому й прибіг сюди. І як нам бути тепер? Ми перебуваємо поза селом, навряд чи вони почнуть обшукувати всі печери, вони мають наказ повбивати лише дітей, яких знайдуть у будинках, і ми можемо врятуватися, якщо ніхто нас не викаже. Він підійшов до виходу з печери і став дослухатися, ледь висунувши назовні голову. Зойки вже не лунали, чувся лише багатоголосий плач, усе тихше й тихше, а це означало, що всіх невинних малюків у Віфлеємі уже повбивано. Небо й далі було захмарене, темна ніч та високий туман надійно заховали Віфлеєм від очей небожителів. Йосип сказав, обернувшись у глиб печери: Сиди тут і не виходь, я пройду до дороги й подивлюся, чи вояки вже пішли. Бережися, сказала Марія, до неї досі не дійшло, що чоловікові не загрожувала жодна небезпека, смерть чатувала лише на дітей, яким було не більш як три роки віку, і якщо ніхто з тих, що вийдуть до дороги з тією самою метою, їх не викаже, повідомивши: Це тесля Йосип, батько хлопчика, якому нема ще й двох місяців віку, його звати Ісус, мабуть, він і є той, про кого сказано в пророцтві, бо про наших дітей ніколи не було ані написано, ані сказано, що їм судилася царська корона, а тим більше про це не може бути ніякої мови тепер, коли їх усіх повбивано.

У печері висіла така густа темрява, що, здавалося, її можна помацати пальцями. Марія боялася пітьми, вона змалку звикла, що в хаті завжди горить якесь світло, — або вогнище, або світильник, або й те, і те, а тепер у неї раптом виникло моторошне відчуття, що її живцем поховано в землі і що пальці темряви ось-ось схоплять її за горло. Вона не могла порушити наказ чоловіка й наразити сина на небезпеку, вийшовши з печери, але секунда за секундою її страх наростав, загрожуючи повалити останні редути здорового глузду, й марно вона намагалася заспокоїти себе, думаючи: якщо нічого нам не загрожувало до того, як ми погасили вогонь, то й тепер ніщо не загрожує, але зрештою ця думка таки в чомусь допомогла їй, і вона навпомацки поклала сина в ясла, а тоді, докладаючи всіх заходів обережності, знайшла те місце, де було вогнище, поліном розгребла землю, якою воно було присипане, поки їй пощастило виколупати кілька жарин, які ще не погасли, і в цю мить її страх цілком розвіявся, чомусь раптом пригадалася земля, яка світилася в мисці, світилася тремтливим і миготливим світлом, що зблискувало окремими яскравими сполохами, так ніби хтось біг по гребеню гори й вимахував смолоскипом. Образ жебрака постав перед нею і зник відразу, витіснений нагальною необхідністю освітити темну печеру, яка вселяла їй моторошний жах. Навпомацки Марія підійшла до ясел і взяла там пучок соломи, повернулася туди, де тьмяним світлом світилися жарини, що залишилися на підлозі від вогнища, й ось уже в кутку, невидимий для того, хто заглянув би до печери ззовні, заблимав каганчик, відкинувши на ближні стіни печери тьмяне світло, що, здавалося, ось-ось помре, але разом з ним несподіваний спокій повернувся в душу Марії. Вона підійшла до сина, який і далі спав у яслах, байдужий до всіх жахіть, тривог та насильницьких смертей, і, взявши його на руки, сіла під каганцем і стала чекати. Через якийсь час син прокинувся й, не розплющуючи очей, плаксиво скривив личко, але Марія, що вже опанувала всю материнську науку, не дала йому заплакати, швидко розстебнула кофтину й тицьнула пипку цицьки у стражденний ротик дитини. Отак вони сиділи вдвох, коли надворі, біля печери, загупали чиїсь кроки. У першу мить Марії здалося, що серце їй зараз зупиниться. Вона подумала, що наближаються солдати, але то були кроки однієї людини, а солдати мають звичай ходити групами, щонайменше по двоє, цього вимагає від них військова тактика, адже в разі якоїсь несподіванки один із них має прикрити другого. Це Йосип, подумала вона, боячись, що він висварить її за запалений каганець. Повільні кроки наближалися, Йосип уже увійшов до печери, й Марія здригнулася від страху, бо ці важкі розмірені кроки не могли належати Йосипові, мабуть, то якийсь волоцюга, що шукає притулку на ніч, так уже двічі траплялося, але в жодному з тих випадків Марія не відчула страху, бо навіть уявити собі не могла, щоб чоловік, хоч би яким він був мерзотником і лиходієм, міг скривдити жінку з малою дитиною на руках, правда, тоді вона не могла знати, що сьогодні у Віфлеємі було вбито не одного малюка, що лежав або сидів на руках у матері, як тепер лежить у неї на руках Ісус, і що невинні немовлята ще смоктали молоко життя, коли лезо кинджала вгороджувалося в їхнє тендітне тіло, але тими вбивцями були вояки, а не бродяги або волоцюги, а це різниця — й то немала. Але то був не Йосип, не вояк, котрий шукав собі воєнної слави, якою ні з ким не хотів ділитися, не волоцюга, що не мав ані притулку, ані роботи, ні, то прийшов до неї тепер в образі пастуха той, хто вже