Галина Костянтинівна Вдовіченко - Інші пів’яблука

свого часу і сталося, може, саме вона, а не пожежа, не роки, не людська байдужість висадила колись той дах у повітря.

Галя з Іриною стояли удвох, мовчки слухаючи, як шурхотить зі стін вода і квилить за картушем птах, дивились, як сунуть ясним небом білі хмарки, і від їхнього легкого плину паморочилося в голові.

Біля дзвіниці, неподалік вхідної брами, уважна четвірка молодих людей – три дівчини й один хлопчина – слухали сивого чоловіка. З-під його розстебнутої куртки визирала плетена домашня синя камізелька.

– … дзвонять… діти з Годовиці, мовляв, палять бібліотеку, нищать скульптури з костелу. Ми з Борисом Григоровичем притьмом у його «москвич» – і сюди. А тут – піонерський табір…

Із кожним кроком старечий голос чути все краще.

– І що ми бачимо? – провадить він. – Хлопчаки витягли з захристя[23] труну, спустили її на воду і плавають озером! Ми – до піонервожатих: «Що ж ви робите?» А ті: «Та що ви від нас хочете? Та то ж діти! Хай собі плавають! Не втопляться!»

– Ангелів ви теж звідси вивезли? – озвалася дівчинка, труснувши фіолетово-зеленими дредами.

– І Самсона, і Авраама, і Богоматір зі сльозою – всі сім скульптур… – Чоловік озирнувся. Він був уже в дуже поважних літах.

Галя з Іриною привіталися, сивань відповів їм глибоким кивком, не припиняючи оповіді. Студенти прошелестіли: «Добрий день, добрий день». Ян підтягся за своїми супутницями і став збоку.

– А ви хто, перепрошую? – раптом різко запитав оповідач.

– А ми, – озвалася Галя, – приїхали подивитися на костел. Я журналістка, а це мої друзі. А тут чуємо – екскурсія… Можна послухати?

– Це не екскурсія, – перехопив її сивань. – Це виїзна лекція. Охочих побачити славнозвісний Годовицький костел, – він театральним жестом показав на будівлю, і всі повернули голови за його рукою, – набралося багато. Аж четверо студентів! Аж четверо з двох груп! Дикунство та невігластво навколо! Творіння Меретина і Пінзеля нікого не цікавлять! А ви з якого видання?

Галя відповіла. Пошукала в сумці й подала візитку з назвою свого журналу. Чоловік прочитав і видобув із нагрудної кишені свою. Галя ахнула:

– Пане професоре!

На обличчі професора промайнуло здивування, а тоді й задоволена усмішка. Йому приємна була така реакція.

– Ми з вами телефоном спілкувалися, пам’ятаєте? Я вас запитувала про полотна Альтомонте![24] Ми в журналі давали ваш коментар, пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, – поважно мовив професор. – Я вас із голосу пізнав. «Невже це правда, що в “Битві під Віднем” ви особисто нарахували дві тисячі дірок?» – продемонстрував він дива пам’яті й неабиякі акторські здібності, бо ж точно передав навіть інтонації Галиного голосу. – Правда!.. Правда!.. У Жовкві це дорогоцінне полотно висіло у закинутому костелі, собаки бігали в храмі, наче по вулиці, і хлопці стріляли в полотно з рогаток. Було!

Професор мав поважний вік, проте виявляв молодечу експресивність і впевнено почувався в центрі уваги.

– А ви, перепрошую, хто? – звернувся він раптом до Яна.

Ян розгубився. Просте запитання заскочило його, вихопило звідкись, із якихось думок.

– Я… підприємець, – видушив він.

– Ви бачили, що робиться з фресками? – запитав його пан професор. – Бачили, що там усередині робиться?

Ян Кумпа кивнув, але професор не вимагав від нього відповіді. Питання було риторичне.

– А тим часом, – вів далі оповідач, – Лувр готується до показу мистецьких творів із вівтаря Годовицького храму. Ось із цього майже мертвого костелу. Можна буде побачити композицію з семи відреставрованих скульптур із головного вівтаря й амвону костелу Усіх святих. Усі скульптури от-от вирушать до Лувру: «Розп’яття», «Богоматір», «Святий Іоан», «Самсон розриває пащу лева», «Жертвопринесення Авраама»… Одна композиція з одного боку вівтарного престолу, друга – з другого. Ангел один. Ангел другий. Обидва злітають з консолей поблизу Христа. – Чоловік перевів дух. – Який я щасливий, – сказав він, – який щасливий, що ми тоді забрали їх звідси, фактично врятували! Від піонерських вогнищ, від плавання в ставку, від гниття в болоті. Хоч після того ними мало хто цікавився. У музеї на Митній. Черг я там ніколи не помічав. Тепер ті скульптури побачить Париж. Це буде для Європи культурний шок…

– Сім скульптур? – перепитала Ірина.

– Сім із Годовиці, – миттю озвався професор. – Загалом до Франції повезуть двадцять сім робіт. Цей вівтар Борис Григорович Возницький уважав за найкраще творіння Пінзеля. Тут майстер досягнув досконалості, з цим важко не погодитися.

…Галя відійшла вбік, до входу, де табличка на стіні праворуч нагадувала: «Пам’ятник архітектури… Охороняється державою…». Їй зробилося зле. У вухах гуло. За спиною хтось із кимось розмовляв, але розібрати слова було годі, джерґотіли по-чужинському. Мереживні прорізи ваз на верхівках пілястрів, щойно блакитні від небесного сяйва, тепер затяглися темними хмарами, а внизу, у шпарці між стулками дверей, палахкотів вогонь. Полум’я – яке? звідки? – запульсувало, застугоніло всередині. Червоне марево билося у горішніх вікнинах, відсвічувало над бездашшям будівлі. Авраам заносив меча над невинним сином. Вітер роздмухував його одіж і волосся, руде листя летіло в пожовклу траву, все голосніше стогнав наляканий птах. Раптом гігантським смерчем закрутило поруч, підняло в повітря все листя й пісок.

Кілька секунд це тривало чи кілька хвилин, а коли забрала долоні від обличчя й розплющила очі, на узбіччі стояв лише «опель» Яна Кумпи. Маршрутка з табличкою «На замовлення» зникла, разом з професором та його студентами.

Дивне місце. Яке ж це дивне місце…

Вже в машині Галя пошукала візитку, вона була десь у кишені, але знайти її не вдалося. Знову задощило: спочатку слабенько, а тоді линуло як з відра. За вікном «опеля» розгорнулася завіса дрібної сталевої сіянки.

Ян мовчав усю дорогу. Коли запитували щось, відбувався лаконічним «так» чи «ні». Наче й не він сьогодні за кавою розводився про іронію Пінзеля.

Вдома Галя зняла з балкона білизну, заходилася прасувати. Руки в роботі, а думки – довкола Годовиці. Коли Меретин будував костел у Годовиці? Коли Пінзель різьбив скульптури для нього? Що в їхньому житті тоді відбувалося? Відставила праску, знайшла довідник, занурилася в нього.

Костел почали споруджувати того року, коли Пінзель одружився, а закінчили – за рік до смерті Меретина. Будували майже вісім років. Водночас у Львові зводили собор Святого Юра за проектом Меретина. Пінзель оздоблював собор своїми роботами, цього разу – з каменю. Скульптура Юрія Змієборця на аттику храму, скульптури святого Лева і святого Атанасія Великого коло входу – їх теж створив він.

– Що там смердить? У тебе щось горить! – гукнув з кухні Віктор.

Праска! Висмикнула шнур із розетки, сіла на килим, обклалась альбомами й довідниками. Даремно