Данило Борисович Яневський - Таємниця Михайла Грушевського

с.-р. – занадто радикально, і в де-чім не згоджується, на трудовиків як на мало впливову партію йому не цікаво спертися. І все через те йому треба спертися хоч на щось і він спирається на постанови Нац. З’їзду, і через те і Єфремова до того ж тягне. Але я вважаю це цілком недопустимим і буду рішуче протестувати проти того<…>».[137]

Делегація Тимчасового уряду в Києві: вибір без вибору

За Ковалевським до слова став Винниченко. Головні думки, які він, талановитий, красномовний трибун, доносив як до Ради, так і до присутніх у Києві членів Тимчасового уряду на чолі з соціал-демократом (меншовиком) та міністром І. Церетелі, були такі: «ми знаходимось в зоні переходу від влади моральної до державної»; «ми розраховували на довгу боротьбу; а тепер, оказується, нема з чим боротись»; «тепер ми приступаємо до переведення основ автономії України»; «ми все беремо в свої руки: переводимо українізацію установ». Це, так би мовити, констатаційна частина його промови. Проблемну частину склали такі пакти: «українізація [військових] частин не припиняється»; «на більші уступки у військовій справі російський уряд йти не може»; «представники його заявили, що зрічуться влади, а двоєвластія в армії допустити не можуть»…

Сходи між другим та третім поверхами будинку УЦР, якими В. Винниченко біг до телефону. Сучасний вигляд. Фото зі сайту Педагогічного музею.

У цей момент Винниченко був змушений перервати свій виступ. Його терміново викликали до телефону – на іншому кінці дроту був І. Церетелі. Після короткої розмови (Винниченко повернувся до зали засідань за п’ять хвилин, отже, розмова тривала близько трьох – голові Секретаріату, навіть з огляду на його 37 років, все ж таки треба було якийсь час, щоби дійти до апарата, який був на тому ж поверсі, і повернутись назад тим самим маршрутом) Володимир Кирилович повідомив присутніх: «Церетелі сказав, що правительство радилось і не могло винести ніякої постанови». Очевидно, що в цей самий момент на трибуну знову вибіг М. Ковалевський, щоб висловити такі міркування:

– «політика відкидає щирість»;

– «тепер ми не повинні йти на жодні дальші переговори»;

– «ми, с.-р., вважаємо нездібним довести Росію до Учредительного зібрання»;

– «наш обов’язок стояти на нинішній межі твердо і попередити їх»;

– «коли правительство скаже своє слово, то ми знов тут зберемося і знов скажемо своє слово».

Іраклій Церетелі.

Ситуація загострилася до крайньої межі. Винниченко повідомив присутніх про ще одну телефонну розмову з І. Церетелі, в ході якої представник законного уряду повідомив Володимира Кириловича: «коли ви зриваєте відносини, то і я мушу їх зірвати». «Треба вернутись до холодного розуму, – переконував він учасників засідання, – і піти на нараду з російською демократією». Така позиція, очевидно, не могла влаштувати найбільш радикально налаштоване радівське крило. Висловлюючи його (аж цього крила) настрої, М. Ковалевський мовив: «Так, ми можемо сказати Винниченкові: ведіть переговори з Церетелі, але про ніякі конкретні основи ми Вам уповноважень дати не можемо. Ідіте, т. Винниченку, провадьте переговори в тих межах, в яких вони провадились і досі». Після цих слів у залі сталася бійка, яку протоколіст засідання делікатно назвав «інцидентом», але рішення, яке уповноважувало голову Генсекретаріату на подальші переговори з петроградським урядом, таки вдалося проголосувати.[138]

Маючи на руках цей мандат, Винниченко о 1-й годині ночі поїхав до Маріїнського палацу – там якраз тривала нарада представників виконкомів Рад та політичних партій з міністрами О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі[139]. Для початку вибрали «найменш» дражливе питання – про кордони України. «Одразу перейшли до обміркування етнографічних меж України», – повідомив наступного дня український політик. Дискутували до четвертої ранку 1 липня (ще б пак – Винниченко озвучив українські претензії на Бессарабію), «і я, не будучи уповноваженим на се, все ж таки згодився на утворення комісії по одному представникові від партій, яка остаточно вирішить справу з порозумінням».[140]

Констатація

Уночі проти 2 липня 1917р. в історії Росії сталися історичні, без перебільшення, події. По-перше, представники законного центрального уряду – вперше з часів заснування Московського князівства – вступили в переговори з представниками самочинної громадської організації та щей з питання про встановлення юридично недійсних «етнографічних меж» юридично, політично й фактично примарної «України». По-друге, факт таких переговорів унеможливив для уряду подальший політичний маневр: визнавши УЦР представником «народу», визнав їїправо на визначення майбутніх можливих державних кордонів, які розрізали тіло унітарної (за тогочасною термінологією – «єдиної та неділимої») Росії.

Це політичне рішення стало початком кінця як самого Тимчасового уряду, так і його політики, спрямованої на демократичну трансформацію Росії легальними, законними методами.

Липень

«Порозуміння» з «нацменшинами»

Липень лідери УЦР витратили на «порозуміння» з так званими «національними меншинами». Власне, не «меншинами» як такими, адже такого юридичного терміна не існувало та й існувати не могло – навіть у романовській Росії. За царату, нагадаймо, таки існували терміни «інородці» та «інородницькі губернії», але вони підкреслювали лише «невеликоросійське» походження їхніх носіїв і жодних негативних правових наслідків для них не мали: усі були рівноправні (або рівнобезправні – як кому подобається) діти «великого православного московського царя». У конкретному київському випадку літа 1917 р. йшлося про «порозуміння» з представниками різноманітних «революційних» організацій «неукраїнського» національного походження.

Часу на «порозуміння» витратили чимало: 2 липня формулу його обговорювала Мала рада, 3 та 4 липня – «збори» невідомо кого під головуванням М. Грушевського. Саме останнього дня було «максимумом для національних меншостей визнано 30%». Як це не дивно, 7 липня на черговому засіданні невідомо якої інституції роботу «над процентовим відношенням для національних меншостей» продовжили, причому «дебати по цьому питанню зайняли ціле засідання і резолюції не винесено». Не внесло ясності і засідання Малої ради 9 липня, яка ухвалила, «щоби Мала рада звернулась через Генеральний секретаріат до національних меншостей з повідомленням про умови згоди і закликом до організації». Заразом на 14 липня призначили і день спільного засідання – і це при тому, що ані звернення Генсекретаріату, ані виразної щодо нього позиції представників «нацменшин» у природі ще не існувало. Мабуть, для того, щоб не нудьгувати, похапцем визначили, щоб 11 липня «Генеральний секретаріат представив на розгляд проект Конституції»[141]. Спеціально наголосимо на принциповій інновації, запровадженій українськими націонал-соціалістами в царині конституційного будівництва: доповідати проект Основного закону мав виконавчий орган громадської організації, а не спеціально для цього сформована тою-таки Центральною радою профільна комісія!

Попри ці рішення, перше