Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

матиме подругу, десь такого самого віку й виховання, і з подругою легше призвичаїться до тихого Темплтона після гамірного міського життя. Елізабет, на яку мила й благородна дівчина справила найкраще враження, доклала всіх зусиль, щоб ніяковість несміливої незнайомки якнайшвидше минула. Дівчата швидко знайшли спільну мову і за ті десять хвилин, поки виходили парафіяни, не тільки встигли домовитися на наступний день, але й, мабуть, склали б плани на півзими, якби не втрутився священик, мовивши такі слова:

— Обережно, обережно, люба міс Темпл, а то моя дівчинка привчиться марнувати час. Не забувайте, вона — господиня мого дому, і він занепаде, якщо Луїза прийме хоча б половину ваших люб'язних пропозицій.

— А чому б вам не відмовитися від того дому зовсім, сер? — запитала Елізабет. — Адже вас лише двоє, і я певна, що мій батько був би щасливий, якби ви згодилися оселитись під нашим дахом. Товариство у такому закутні — це велике благо, від якого не слід відмовлятися через якісь там світські церемонії. Мій батько часто каже, що в нових краях цінується не гостинність, а ласка, яку гість робить господареві.

— І треба сказати, що гостинність судді цілком підтверджує його слова; але ми не повинні зловживати його добротою. Безперечно, ви часто будете бачитися з нами, особливо з моєю дочкою, бо мені доведеться роз'їжджати по околиці. Але щоб завоювати авторитет у таких людей, — додав містер Грант, глянувши на кількох чоловік, що не встигли вийти й зацікавлено приглядалися до співрозмовників, — священик не повинен викликати до себе заздрість чи недовіру, шукаючи прихистку під таким розкішним дахом, як у судді Темпла.

— То вам подобається наш дах, містере Грант? — вигукнув Річард, який, доглянувши, щоб загасили свічки й вогонь у камінах, підійшов саме вчасно, аби почути останні слова священика. — Я радий, що нарешті знайшлася хоч одна людина з художнім смаком. Бо от Дюк лає цей дах послідущими словами. А втім, хоч суддя він і добрий, тесля з нього — нікудишній, ніде правди діти. Ну що ж, містере Грант, мушу сказати без хвастощів, що сьогодні ми відслужили відправу так, як належить; правда, бракувало органа. Зате вчитель чудово співав псалми. Я й сам колись вів, але тепер здебільшого співаю басом, а щоб виконувати басову партію, потрібна неабияка майстерність, тут можна показати силу голосу. Бенджамін теж добре співає басом, але часто забуває слова. Ви чули коли-небудь, як він співає «Біскайську затоку»?

— Мені здається, сьогодні він нам трохи продемонстрував своє вміння, — сміючись, зауважив Мармедюк. — Містер Пенгіллан, мабуть, належить до тих людей, які знають лише одну мелодію, але зате знають її добре. Як він ревів, як самозабутньо виводив, — точнісінько північний вітер над озером! Гаразд, панове, шлях вільний, і нас чекають сани. На добраніч, містере Грант, на добраніч, міс, — не забудьте, що завтра ви обідаєте під нашим корінфським дахом.

Розпрощавшись, вони пішли. Річард, обравши собі за супутника мосьє Лекуа, прочитав йому цілу лекцію про мистецтво співу псалмів, закінчивши її палкою похвалою пісні «Біскайська затока» у виконанні свого друга Бенджаміна.

А могіканин і далі сидів собі в залі, загорнувшись у ковдру, так само байдужий до всього навкруги, як і парафіяни — до присутності старого вождя. Натті також сидів на своїй колоді, підперши голову однією рукою, а другою підтримуючи рушницю, яку недбало поклав собі на коліна. Обличчя його було стурбоване, і під час відправи він часто роззирався — певно, старого щось непокоїло. Але він сидів з поваги до старого вождя, якого, попри всю свою грубуватість, дуже шанував.

Молодий супутник цих двох старих лісовиків стояв біля погаслого каміна, чекаючи на своїх товаришів. У залі вже не лишилося нікого, крім них та священика з його дочкою. Коли пішли мешканці «палацу», Джон підвівся, вивільнив з-під ковдри голову, відкинув назад довге чорне волосся, що звисало на обличчя, і, наблизившись до містера Гранта, простяг руку й урочисто мовив:

— Дякую, отче. Слова, що ти сказав, піднялись у небеса, і Великий Дух радіє. Твої діти запам'ятають ті слова й будуть добрими. — Він замовк, а тоді, випроставшись із гідністю індіанського вождя, додав: — Якщо Чингачгук коли-небудь наздожене свій народ, що пішов за призахідним сонцем, якщо Великий Дух перенесе його через озера й гори і збереже в ньому подих життя, то він перекаже своєму племені ті добрі слова, і плем'я повірить йому, — бо хто може сказати, що могіканин коли-небудь брехав?

— Покладися на милосердя боже, — відповів містер Грант, якому горда мова індіанця здалася трохи блюзнірською, — і він тебе ніколи не покине. Коли серце сповнене любові до бога, в ньому немає місця для гріха. А вам, юначе, — звернувся він до молодого мисливця, — я вдячний не тільки за порятунок у дорозі, але й за дуже вчасну та благочестиву підтримку в скрутну мить під час відправи. Я буду щасливий бачити вас у своїй оселі; може, розмова зі мною скріпить ваш дух на тому нелегкому шляху, який ви обрали. Зустріти тут, у лісах, людину вашого віку й зовнішності, обізнану з обрядами нашого богослужіння, — це, повірте, приємна несподіванка. У мене таке відчуття, ніби відстань між нами щезла, й ми вже не чужі. Мені здається, ви добре знаєте службу — я не помітив у вас навіть молитовника, хоч містер Джонс порозкладав їх на лавах.

— Було б дивно, якби я не знав богослужіння нашої церкви, — стримано відповів юнак. — Адже мене в ній хрестили, і я ніколи не відвідував іншої служби. Будь-які інші форми богослужіння здалися б мені такими ж дивними, як тутешнім людям здається дивною наша відправа.

— Як приємно це чути, дорогий сер! — вигукнув священик, схопивши юнака за руку й гаряче стискаючи її. — Ви підете зі мною, зараз же, — справді, ви повинні піти зі мною, — моя дитина ще мусить подякувати вам за врятування батька… Ніяких відмов! А цей достойний індіанець і ваш друг підуть з нами.

— Ні, ні, — заперечив Шкіряна Панчоха, — мені час повертатися до нашого вігвама, бо маю нагальну справу, якою не можна нехтувати ради ваших молитов і забав. Нехай уже цей молодик іде з вами — він звик водитися з проповідниками й розмовляти про такі речі, та й Джон теж, — його хрестили моравські брати[39] ще за тієї війни. А я собі невчений простак, що замолоду служив своєму королю і своїй країні в боротьбі проти французів і дикунів; зроду-віку я не зазирав до книжок і не вчився читати. Я вже он і полисів трохи,