Генрік Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

— Бо що?

— Бо в мене закоханий, і сам мені сказав, що кожного, хто до мене наблизиться, на шматки порубає. І зараз, повір мені, ваша милость, що тільки присутність князя із княгинею його утримує, інакше він одразу знайшов би нагоду причепитися.

— От тобі й маєш! — весело вигукнув пан Володийовський. — То це так, панно Анно? Ой, недарма, виходить, ми співали: «Як татарська орда, ти береш в ясир corda!» Пам’ятаєш, мила панно? Ох, я бачу, ти кроку ступити не можеш, щоб комусь не заморочити голови!

— На своє нещастя! — відповіла, опустивши оченята, Ануся.

— Ох, фарисейка ти, панно Анно! А що на це скаже пан Лонгінус?

— Хіба я винувата, що цей пан Харламп мене переслідує? Я його терпіти не можу і дивитися на нього не хочу.

— Ну, ну! Дивись, мила панно, щоб через тебе кров не пролилася. Підбип’ята такий, що його хоч до рани прикладай, та коли йдеться про кохання, жарти з ним небезпечні.

— Хай йому хоч вуха обітне, я буду тільки рада.

Сказавши так, Ануся закрутилася, як дзиґа, і пурхнула на другий кінець кімнати до його милості Карбоні, княгининого лікаря, з котрим почала про щось перешіптуватися і розмовляти, а італієць утелющився очима в стелю, ніби в екстазі.

Тим часом до Володийовського підійшов Заглоба і почав підморгувати своїм здоровим оком.

— Пане Міхале, — спитав він, — а що то за кізонька?

— Панна Анна Борзобогата-Красенська, княгинина нахлібниця.

— Гарненька, бестія, очі як тернини, губки як намальовані, а шийка — ух!

— Нічогенька, нічогенька!

— Вітаю, ваша милость!

— Дай спокій, добродію. Це наречена пана Підбип’яти або майже наречена.

— Пана Підбип’яти?.. Побійся Бога, ваша милость! Адже він обітницю цнотливості дав. Та й при тій пропорції, що між ними, йому хіба що за коміром її носити! Або ж на вусах вона у нього могла б примоститися, як муха. Скажеш таке…

— Еге, вона ще прибере його до рук. Геркулес був міцніший, а все-таки жінка його осідлала.

— Тільки б рогів йому не наставила, хоч я перший тут постараюся, не будь я Заглоба!

— Не переймайся, таких, як ти, буде багато. Хоч насправді вона дівчина з гарної родини і чесна. Кручена трохи, бо молода, але ж вродлива.

— Шляхетний ти кавалер, тому й хвалиш її… Але що кізонька, то кізонька.

— Врода притягує людей. Он той ротмістр, exemplum[21], здається, страшенно в неї закоханий.

— Чи ба! А ти поглянь ліпше на того крука, з котрим вона розмовляє, — що то за чорт?

— То італієць Карбоні, княгинин лікар.

— Бачиш, пане Міхале, як у нього пика мов ліхтар сяє, а баньки закочує, як у delirium[22]. Ех, кепські справи у пана Лонгіна! Я трохи на цьому знаюся, бо замолоду не одного навчив… Іншим разом розкажу твоїй милості, у яких я бував бувальцях, а якщо маєш охоту, хоч зараз послухай.

І пан Заглоба почав нашіптувати щось малому рицареві на вухо й підморгувати сильніше, ніж зазвичай, але тут настала пора від’їздити. Князь сів із княгинею в карету, аби після довгої розлуки дорогою наговоритися досхочу. Панни повсідалися в коляски, а рицарі посідали на коней — і всі рушили.

Попереду їхав двір, а військо на відстані ззаду, бо край тут був спокійний і хоругви більше для демонстративності, аніж для безпеки були потрібні. Отже, із Сенниці попрямували на Мінськ, а звідти до Варшави, часто-густо, за звичаєм того часу, роблячи привали. Тракт був такий забитий, що вони ледве рухалися вперед. Усі їхали на вибори: і з ближніх околиць, і з далекої Литви. То тут, то там видно було цілі панські двори, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками, кремезними лакеями, вдягненими по-турецькому, за якими йшли надвірні роти: угорські, німецькі, яничарські, козацькі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Кожен із вельмож намагався виставити і якнайрозкішніший, і якнайрізноманітніший, і якнайчисельніший почет.

Опріч багатьох магнатських кавалькад тяглися й скромніші — повітових і земських сановників. Раз у раз із куряви випірнали одномісні шляхетські ридвани, оббиті чорною шкірою й запряжені парою коней або четвериком; у кожному розкошував знатний шляхтич із розп’яттям або образком Пресвятої Діви, що висів на шиї на шовковому шнурку. Всі були озброєні: з одного боку сидіння мушкет, із другого — шабля, а у тих, хто служив нині або колись, — за сидінням іще на два лікті стирчали списи.

За ридванами бігли собаки — лягаві або хорти, не для потреби, бо ж не на лови їхали, а тільки для панської забави. Трохи позаду конюхи вели повідних коней, укритих попонами для захисту багатих сідел від дощу й куряви, далі тяглися рипучі вози на колесах, скріплених лозою, навантажені наметами й запасами харчів для панів і слуг. Коли вітер часом зносив куряву із тракту на поля, уся дорога, відкриваючись, сяяла й переливалася то як багатобарвна змія, то як стрічка, майстерно виткана із золота й шовку. Подекуди на тракті звучала музика: у натовпі йшли італійські або яничарські оркестри, особливо перед хоругвами коронного і литовського війська, котрих тут теж було чимало, — вони входили до почту сановників. Усюди стояли крик, гамір, чулися оклики, запитання, часом виникали суперечки, коли один одному не хотів давати дороги.

Раз у раз до княжого почту підскакували кінні жовніри і слуги, вимагаючи пропустити того чи того сановника, або питаючи, хто їде. Та, почувши у відповідь: «Воєвода руський!» — негайно давали знати про це своїм панам, котрі враз звільняли дорогу, а ті, хто був попереду, збочували, щоб бачити князівський кортеж. На привалах довкола товпилися жовніри і шляхта, аби потішити зір спогляданням найбільшого ратника Речі Посполитої. Не бракувало й віватів, на які князь відповідав подячно, бо, по-перше, від природи був прихильним до людей, а по-друге, прихильністю своєю сподівався привабити чимбільше охочих на бік королевича Карла, котрих і так уже привабив чимало тільки завдяки своєму вигляду.

Із такою ж цікавістю натовп дивився на князівські хоругви, на тих «русинів», як їх називали. Вони вже не були такі обдерті й змарнілі, як після старокостянтинівської битви, бо в Замості князь видав хоругвам нову форму, і все-таки на них дивилися як на заморське диво, адже за уявленням жителів найближчих до столиці околиць русини з’явилися з іншого кінця світу. Тож усякі дива розповідали про ті таємничі степи і бори, в яких родяться такі лицарі, милуючись їхніми засмаглими обличчями, обпаленими вітрами Чорного моря, гордовитістю погляду й суворістю постави, запозиченою у диких сусідів.

Після князя