Володимир Георгійович Сорокін - День опричника

«Козлов» б’є краще, ніж «Дабл Ігл»: кладку в дві цеглини пробиває з ураженням на вильоті, а в них — у півтори. Зате віддача в нас солідніша.

— Ну й добре — зміцнюй десницю.

— Дай-но, брате Мокрий, мені кваску ковтнути.

— Ковтни Христа ради, брате Потико.

— Завели — відкуп, відкуп… Якого біса мені копати під відкупи? Там палицю не зрубаєш, а ґуль наб’єш…

— Оха-моха, не любить мене брат Єроха!

— Стукну в лоб, скандалісте!

— А чули, чому Государ Третю Трубу перекрив? «Шато Лафіт» знов у Двір не доставили гівнодави європейські: піввагона на рік — і то не набирається!

— А кому там тепер вино потрібне? Кіберпанки кумис п’ють!

Останнім, як завжди, сам Батя париться. Пропускають банщики широке тіло Батине через руки свої, підводять до нас. Підхоплюємо рідного:

— Доброго здоров’я помившись, Батю!

— Щоб у кісточки пішло!

— На здоров’я!

— У становий хребет!

— У кровотвір!

Пашить жаром Батине тіло:

— Ох, Пресвята… квасу!

Тягнуться до рідного чаші срібні:

— Випий, рідний!

Обводить Батя нас очима посоловілими, обирає:

— Воск!

Подає Воск чашу Баті. Зрозуміло, сьогодні діві у фаворі. Справедливо. Заробили.

Осушує Батя чашу квасу медвяного, відсапується, відригує.

Обводить нас очима. Завмираємо. Вичікує Батя, підморгує. І промовляє довгоочікуване.

— Ціпу-ціпу-ціпу!

Мерхне світло, висувається зі стіни мармурової рука сяюча зі жменею пігулок. І як ті, хто висповідався, стають до причастя, так до долоні осяйної стаємо ми в чергу покірну. Підходить кожен, бере свою пігулку, кладе в рот під язика, відходить. Підходжу і я.

Беру пігулку, на вигляд непоказну зовсім. Кладу в рот, а пальці вже тремтять, а коліна вже підгинаються, а серденько вже молотом неспокійним стукає, а кров уже в скроні ломиться, як опричники до садиби земської.

Накриває язик мій тріпотливий пігулку, наче хмара храм, що на пагорбі стоїть. Тане пігулка, солодко тане під язиком, у слині, що хлинула на неї, як та річка Йордань, коли навесні розливається. Калатає серце, перехоплює подих, холонуть кінчики пальців, краще очі бачать у напівмороці. І ось довгоочікуване: поштовх крові в прутень. Опускаю очі донизу. Бачу прутень мій, що кров’ю наливається. Піднімається прутень мій оновлений, із двома хрящовими вставками, із вістрям з гіперволокна, із рельєфними окантовками, із м’ясною хвилею, із рухомим татуюванням. Піднімається, наче хобот мамонта сибірського. А під прутнем хвацьким починають світитись вогнем багряним важкі яйця. І не тільки в мене. У всіх, хто від долоні сяючої причастився, яйця жевріють, як світлячки в трухлячках нічних на Івана Купала. Спалахують яйця опричні. І кожні — своїм світлом. У правого крила світло це з червоного в багряне перетікає, у лівого — від блакитного у фіолетове, а в молодняка — зелені вогники всіх відтінків. І тільки в Баті нашого яйця особливим вогнем сяють, вогнем, що від усіх наших відрізняється, — жовто-золоті яйця в Баті дорогого. У цьому — велика сила братерства опричного. У всіх опричних яйця оновлені китайськими лікарями вправними. Світло лине від яєць, що мужньої любові зажадали. Силу набирають від прутнів посталих. І доки світло це не згасло — живі ми, опричники.

Сплітаємося в обіймах братніх. Міцні руки міцні тіла обхоплюють. Цілуємо один одного в уста. Мовчки цілуємо, по-чоловічому, без бабських ніжностей. Цілуванням одне одного розпалюємо й вітаємо. Банщики між нами метушаться з горщиками глиняними, маззю китайською наповненими. Зачерпуємо мазі густої, ароматної, намазуємо собі прутні. Снують безсловесні банщики як тіні, бо не світиться в них нічого.

— Гойда! — вигукує Батя.

— Гойда-гойда! — вигукуємо ми.

Зводиться Батя першим. Наближає до себе Воска. Вставляє Воск у Батину сраку прутня свого. Крекче Батя від задоволення, шкірить у темряві зуби білі. Обнімає Воска Шелет, вставляє йому змазаний ріг свій. Охкає Воск утробно. Шелету Сірий заправляє, Сірому — Самося, Самосі — Балдохай, Балдохаю — Мокрий, Мокрому — Нечай, а вже Нечаю липку палю забити й моя черга настала. Обхоплюю брата півокрипого лівою рукою, а правою спрямовую прутня свого йому в сраку. Широка срака в Нечая.

Вганяю прутня йому по самі яйця багряні. Нечай навіть не крекче: звик, опричник корінний. Обхоплюю його міцніше, притискаю до себе, лоскочу бородою. А вже до мене Бубон прилаштовується.

Відчуваю сракою тремтливу булаву його. Важка вона — без поштовху не влізе. Торкається Бубон, вганяє в мене товстоголового прутня свого. До самих кишок дістає махина його, стогін нутряний із мене вичавлюючи. Стогну у вухо Нечаеве. Бубон крекче в моє, руками молодецькими мене обхоплює. Не бачу того, хто вставляє йому, але за кректанням розумію — прутень гідний. Ну, та й нема серед нас негідних — усім китайці прутні обновили, зміцнили, облаштували. Є чим і один одному насолодити, і ворогів Росії покарати. Збирається, з’єднується гусінь опрична. Ухкають і крекчуть позаду мене. За законом братерства лівокрипі з правокрилими чергуються, а вже потім молодь прилаштовується. Так у Баті заведено. І слава Богу…

За зойками й бурмотінням розумію — молодих черга настала.

Підбадьорює Батя їх:

— Не бійсь, зелень!

Стараються молоді, рвуться один одному в сраки тугі. Допомагають їм банщики темні, спрямовують, підтримують. Отпередостанній молодий скрикнув, останній крекнув — і готова гусінь.

Склалася. Завмираємо.

— Гойда! — кричить Батя.

— Гойда-гойда! — гримимо у відповідь.

Зробив крок Батя. І за ним, за головою гусені рухаємось усі ми. Веде Батя нас у купіль. Простора вона, містка. Теплою водою наповнюється, замість крижаної.

— Гойда! Гойда! — кричимо, обнявшись, ногами перебираючи.

Ідемо за Батею. Ідемо. Ідемо. Ідемо гусеничним кроком. Світяться яйця наші, здригаються прутні в сраках.

— Гойда! Гойда!

Заходимо в купіль. Закипає вода бульками повітряними довкола нас. По яйця поринає Батя, по пояс, по груди. Входить уся гусінь опрична в купіль. І зупиняється.

Тепер — помовчати час. Напружились руки м’язисті, засопіли ніздрі молодецькі, закректали опричники. Солодкої роботи час настав. Підгортаємо один одного. Колишеться вода довкола нас, хвилями ходить, із купелі вихлюпується. І от уже підступило довгоочікуване: тремтіння по всій гусені прокочується.

І:

— Гойда-а-а-а-а-а-а-а!!!

Тремтить стеля склепінчаста. А в купелі — шторм дев’ятибальний.

— Гойда-а-а-а-а!!!

Горлаю у вухо Нечаеве, а Бубон у моє горлає:

— Гойда-а-а-а-а!!!

Господи, поможи нам не вмерти…

Невимовно. Тому що божественно.

На райське блаженство схоже лежання в м’яких лонгшезах-лежаках після опричного злягання. Світло ввімкнене, шампанське у відрах на підлозі, ялинове повітря, Другий концерт Рахманінова для фортепіано з оркестром. Батя наш після злягання любить російську класику послухати. Лежимо розслаблені. Згасають вогні в яйцях. П’ємо мовчки, дух переводимо.

Мудро, ох і мудро ж вигадав Батя з гусінню. До неї всі на пари розбивалися, через що вже тінь розбрату небезпечного на