Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

href="ch2.xhtml#id13">{13}, і всі четверо, поспішаючи слідом за іншими до спеціального потягу, встигли захопити у вагоні місця одне проти одного. Коли весела юрба набилася у проходи й площадки вагонів, потяг рушив у свій недалекий перегін — з передмістя до Окленда. У вагоні разом завели різних пісень — хто що і як умів, і Берт, схиливши голову Мері на груди, співав у неї в обіймах «На берегах Вобешу». І проспівав усе від початку й до кінця, не зважаючи на одчайдушний галас, що його зчинили дві баталії, одна на сусідній площадці, друга в протилежному кінці вагона, поки їх урешті погамували під жіночий вереск та брязкіт розбитого шкла полісмени, які супроводили потяг.

Біллі завів сумної пісні про ковбоя з одноманітним приспівом «Поховайте мене у преріях диких».

— Ви цієї ще ніколи не чули; її часто співав мій батько, — сказав він, скінчивши, нарешті, на превелику радість Сексон.

Вона відкрила в ньому першу ваду: йому наче ведмідь на вухо наступив, ані однієї правильної ноти він не міг узяти, — все фальш!

— Я співаю рідко, — додав він.

— Та й добре робить, — пояснив Берт подрузі Біллі.— А ні, то приятелі вбили б його.

— Вони всі глузують з мого співу, — вдався Біллі до Сексон. — А скажіть по совісті, невже я справді так кепсько співаю?

— Ні, ні… не кепсько, а… може, трохи однотонно, — відповіла вона, завагавшись.

— І зовсім не однотонно, — заперечив він. — Ви всі наче змовилися. Закладаюся, що Берт наклепав уже на мене. А тепер заспівайте-но ви, Сексон. Я певен, ви добре співаєте. Це видко по вас.

Вона почала «Коли минуть жнива». Мері й Берт підхопили мелодію, та коли й Біллі спробував до них пристати, Берт штурхонув його ногою, і той замовк. Сексон співала чистим, невеликим, але милим сопрано і почувала, що співає для Біллі.

— Оце справжній спів! — скрикнув він, коли вона скінчила. — Заспівайте ще раз. О, будь ласка. Ви співаєте саме як слід. Чудово!

Його рука простяглася до її руки, й узяла в свою, і коли дівчина заспівала знову, то відчула, як по всьому її тілі розливається теплий струмінь його сили.

— Диви, як вони побралися за руки! — пирснув Берт. — Немов бояться чогось. Гляньте на Мері й на мене! Підсуньтеся ж одне до одного, мокрі ви курки! Обніміться гарненько! А то це, бігме, впадає в око. Я вже й так маю підозру на вас… Тут щось не те!

Від його натяку щоки Сексон спалахнули.

— Помалу, помалу, хлопче! — докірливо кинув йому Біллі.

— Замовкніть! — додала й собі обурена Мері.— Ви страшенно хамулуваті, Берте Вонгопе, і я більше не хочу з вами водитися, — маєте!

Вона вивільнила руки й відштовхнула його, але за кілька секунд уже пробачила і прийняла знов у свої обійми.

— Слухайте, а чи не податися нам ще кудись учотирьох? — не вгавав Берт. — Тільки ж но вечоріє. Часу маємо вдосталь, — зазирнемо спочатку до кафе Пебста, а там іще кудись. Що ти на це скажеш, Біле? А ви, Сексон? Мері на все пристане.

Сексон збентежено чекала на відповідь цього хлопця, що сидів поруч неї — адже познайомилася вона з ним так недавно!

— Е, ні,— сказав він помалу. — Завтра мені рано вставати. Буде тяжка робота, як, певне, і нашим дівчаткам.

Сексон пробачила йому його немузичність. Вона відчувала, що на світі мають бути такі люди. На такого саме вона й чекала. їй було вже двадцять два роки. Вперше їй освідчились, коли вона мала шістнадцять. Востаннє, з місяць тому, її сватав старший майстер пральні — добрий, лагідний чоловік, хоч уже старший. А цей ось, коло неї — був дужий, і добрий, і лагідний, і молодий. Вона й сама була ще надто молода, щоб її не вабила молодість. За тим майстром з пральні вона відпочила б від остогидлої білизни, але не мала б ніякісінької втіхи. А за цим, що обіч неї… Вона спіймала себе на підсвідомому бажанні стиснути його руку, що в ній лежала її долоня.

— Ні, Берте, не мороч голови; Біл має рацію, — промовила Мері.— Треба ж нам виспатись. Адже завтра знову крохмальна білизна і цілісінький день доведеться стояти на ногах.

Сексон раптом спало на думку, що вона, мабуть, старша за Біллі, і від цього зробилося холодно й непривітно. Вона крадькома зиркнула на свіже гладеньке обличчя цього хлопчини, і та промениста юність, що так вабила дівчину до нього, нараз почала її дратувати. Звичайно, він візьме дівчину молодшу за себе, молодшу за неї. Скільки йому років? Невже ж він і справді замолодий для неї?! Що недосяжніший здавався він, то непереможніше тягло її до нього. Він був такий дужий, такий привітний. Вона знов і знов переживала всі події цього дня. Білові нічого не можна було закинути. Він був увесь час такий уважний до неї й до Мері. І він порвав її програмку і танцював тільки з нею. Мабуть, вона таки сподобалася йому, а ні, то він би цього не зробив.

Вона тихенько повернула свою долоню й відчула шорсткий дотик його мозолів. Це відчуття було надзвичайно приємне. Він теж повернув руку, щоб її долоні було вигідніше, Сексон боязко чекала, що буде далі. Вона не хотіла, щоб він був такий, як інші чоловіки, і, певне, зненавиділа б його, якби він, по-інакшому зрозумівши цей легкий рух, оповив її стан рукою. Але він того не зробив, і її ще дужче потягло до нього. Видно, він таки мав тонку вдачу. Він не був легковажний, як Берт, і не брутальний, як більшість чоловіків, що їх доводилося їй зустрічати. Сексон уже мала сумний досвід і дуже відчувала брак, сказати б, «лицарства», хоча й сама гаразд не знала, що ця якість має саме таку назву.

До того ж він був ще й боксер. На саму думку про те їй перехоплювало дух. А втім, він зовсім не відповідав тому уявленню, що вона собі склала про боксерів. Таж він і не професійний боксер. Він сказав, що ні. Вона обов’язково розпитає його про це згодом, якщо… якщо він запросить її ще раз. А, мабуть, таки запросить, бо коли хлопець танцює цілий день тільки з однією дівчиною, то не викине ж він її отак раптом з голови. А проте було б добре, якби він і справді був боксер. Думка про це вабила й лякала. Боксери такі страшні й таємничі люди. Вони виходять поза межі звичайного, — це не прості робітники,