Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

писав, що про Греберових батьків нічого певного довідатися ще не вдалось; але в списках убитих і поранених їх ніде немає. Очевидно, їх або евакуювали, або вони самі кудись виїхали. Нехай Гребер завітає ще завтра. А горілку хай вип’є сьогодні, хоча б за те, що він далеко від Росії.

Гребер заховав листа й пляшку до кишені. Економка все ще стояла в дверях.

— Пан крайсляйтер передавав вам щирий привіт.

— Вітайте і його, будь ласка. Скажіть йому, що я зайлу завтра. І красно дякую за пляшку. Я її використаю за призначенням.

Жінка по-материнському всміхнулася.

— Він буде дуже радий. Це така добра людина!

Гребер вийшов через сад на вулицю. «Добра людина, — думав він. — А чи був Альфонс добрим і до вчителя математики Бурмай-стера, якого запроторив до концтабору? Кожна людина, мабуть, до одних добра, а до інших — навпаки».

Він намацав листа і пляшку. Випити? Але за що? За надію, що батьки ще живі? А з ким? З мешканцями кімнати сорок вісім у казармі? Гребер вдивлявся в сутінки, що ставали дедалі глибшими й густішими. Можна віднести пляшку Елізабет Крузе. Горілка їй не завадить так само, як і йому. У нього ж іще залишалось трохи арманьяку.

Двері відчинила жінка з невиразним обличчям.

— Я до фрейлейн Крузе, — рішуче сказав Гребер і хотів пройти повз неї в кімнату. Але жінка не відступила з дороги.

— Фрейлейн Крузе немає вдома, — відповіла вона. — Ви маєте про це знати.

— Чому це раптом я маю про це знати?

— Хіба вона вам нічого не сказала?

— Я забув. То коли ж вона повернеться?

— О сьомій.

Гребер і не подумав, що може не застати Елізабет удома. Він завагався, чи варто лишати горілку, хто знає, що спаде на думку донощиці. Чого доброго, ще вип’є сама.

— Гаразд, я зайду пізніше, — сказав нарешті.

Він нерішуче зупинився на вулиці. Поглянув на годинник. Було близько шостої. Його знов чекав довгий і похмурий вечір. «Не забувай, що ти у відпустці», — сказав йому Ройтер. Гребер не забував, але самого лише усвідомлення цього факту було мало.

Він пішов на Карлспляц і сів на лавку в сквері. Бомбосховище було схоже на величезну потворну жабу. Завбачливі й обережні люди пірнали в нього, наче тіні. Темрява виповзала з кущів і поглинала останні відблиски світла.

Гребер непорушно сидів на лавці. Ще годину тому він і на думці не мав знову зустріти Елізабет. Якби він її застав, то, мабуть, віддав би горілку й пішов собі геть. Але тепер Гребер із нетерпінням чекав сьомої години.

Елізабет відчинила йому сама.

— Не сподівався, що відчиниш ти, — сказав він здивовано. — Я чекав дракона, який охороняє вхід.

— Фрау Лізер немає вдома. Пішла на якісь жіночі збори.

— У бригаду плоскостопих! Нічого дивного! Її місце саме там! — Гребер роззирнувся. — Тут усе виглядає зовсім по-іншому, коли її немає.

— Все виглядає по-іншому тому, що в передпокої горить світло, — відповіла Елізабет. — Я вмикаю його щоразу, коли вона йде з дому.

— А коли вона вдома?

— Коли вона вдома, ми економимо. Це в патріотичному дусі. Треба сидіти в темряві.

— Твоя правда. Тоді вони нас люблять особливо, — підсумував Гребер. Він дістав з кишені пляшку. — Я тут приніс тобі трохи горілки. З погреба одного крайсляйтера. Подарунок шкільного товариша.

Елізабет здивувалася:

— Ти маєш таких шкільних товаришів?

— Авжеж, як і ти примусових сусідів.

Вона усміхнулась і взяла пляшку.

— Пошукаю, чи не завалявся де-небудь штопор.

Елізабет вийшла на кухню. Гребер помітив, що сьогодні вона одягла чорний пуловер і вузьку чорну спідницю. Її волосся було туго зав’язане на потилиці яскраво-червоною стрічкою. Плечі вона мала прямі, міцні. Стегна вузькі.

— Я не знайшла штопора, — сказала дівчина й засунула шухляду. — Фрау Лізер, мабуть, дотримується сухого закону.

— Вона на таку не схожа. Але навіщо нам штопор?

Гребер узяв пляшку, оббив сургуч і двічі вдарив дном об своє стегно. Корок вискочив.

— Ось так це роблять солдати, — резюмував він. — Чарки в тебе є? Чи питимемо нахильці?

— У моїй кімнаті є чарки. Ходімо.

Гребер пішов слідом за нею. Несподівано він відчув радість від того, що прийшов до неї. Він уже боявся, що ще один вечір доведеться просидіти самому.

Елізабет взяла з книжкової полиці на стіні дві тоненькі чарки для вина. Гребер оглянув кімнату. Він не впізнав її. Ліжко, два крісла у зелених чохлах, книги, письмовий стіл у стилі бідермайєр… Кімната мала старомодний, спокійний вигляд. Минулого разу вона справила на нього зовсім інше враження. «Усе це, очевидно, через оте жахливе завивання сирен, — вирішив Гребер. — Сьогодні в Елізабет теж інший вигляд. Інший, але не старомодний і не спокійний».

Вона обернулась.

— Скільки ж це часу минуло відтоді, як ми бачилися востаннє?

— Сто років! Тоді ми були ще дітьми і не було війни.

— А тепер?

— Тепер ми — старі, але без досвіду старості. Старі, цинічні, позбавлені віри, інколи сумні. Не часто, але сумні.

Вона подивилась на нього:

— Це правда?

— Ні. Але що таке правда? Ти це знаєш?

Елізабет похитала головою.

— А чи завжди, власне, щось має бути правдою? — запитала по хвилі.

— Мабуть, ні. Чому ти питаєш?

— Бо я не знаю. Але якби люди не намагалися переконати одне одного у своїй, власній правді, то, можливо, було б менше воєн.

Гребер засміявся. Слова Елізабет здалися йому дивними.

— Терпіння, — проказав він. — Ось чого нам бракує, чи не так?

Елізабет ствердно кивнула. Він узяв чарки і наповнив їх по вінця.

— За це й вип’ємо. Крайсляйтер, який дав мені цю пляшку, напевно був далекий від таких думок. Але саме тому й вип’ємо!

Він вихилив свою чарку до дна.

— Ще по одній? — спитав у дівчини.

Елізабет стрепенулась.

— Так, — відповіла нарешті.

Він налив і поставив пляшку на стіл. Горілка була міцна, чиста. Елізабет випила чарку.

— Ходімо, — сказала вона. — Я продемонструю тобі зразок терпіння.

Вона провела його через передпокій і відчинила якісь двері.

— Фрау Лізер, поспішаючи, забула замкнути. Поглянь на її кімнату. Не думай, що я зловживаю довірою. Вона обшукує кожний куточок моєї кімнати, коли мене немає вдома.

Одна половина кімнати була обставлена звичайно. Але на стіні навпроти вікна у масивній рамі висів великий кольоровий портрет Гітле-ра, прикрашений ялиновим віттям і вінками з дубового листя. Під портретом стояв стіл, на ньому лежав величезний прапор зі свастикою, а зверху — розкішне видання «Майн кампф» у чорній шкіряній оправі з золотою свастикою. Обабіч стояли срібні підсвічники, а поряд знімки фюрера — на одному він був із вівчаркою в