Інгеборг Бахман - Синхрон

йому на плече, поглядала час од часу на кілька нових фасадів на Привокзальній, глянула звично на фонтан зі змієм на Новій площі, він теж поменшав, і лише тоді, коли в полі зору з’явився Міський театр, вона полегшено зітхнула, бо вже близько вулиця Лаубенвеґ і будинок, де вона була вдома. Ні, про дорогу і чому їй довелось летіти через Відень, сьогодні вона взагалі не хоче розмовляти, про весь той жах останніми днями, головне, що вона нарешті приїхала, після стількох днів чекання, після стількох телеграм, які щоразу приголомшували пана Матрая, і якби вона знову повідомила, що не прилетить, він все одно б поїхав в аеропорт і чекав би там, хоча вона саме тому так часто й посилала телеграми, щоб він туди не їхав і не чекав.

Коли вона заплатила таксистові й вони йшли через сад, пан Матрай хотів їй одразу ж показати, що в саду нового, але їй хотілось якомога швидше в дім, вона сказала: пізніше, будь ласка, будь ласка, завтра! А в домі вони сіли спочатку у вітальній, спершу їй треба ковток кави й закурити, тоді вона помиється й переодягнеться. Вони пили каву, яку він поставив на маленький вогонь і яка вже втратила аромат і була ледь тепла, втім після англійських чаювань зранку й до вечора вона їй все одно смакувала, і вони разом трошки пошпетили молодих, тобто Роберта й Ліз, і пан Матрай заявив, майже всерйоз, що він так до кінця й не зрозумів, чому Роберт не приїхав з Ліз до Клаґенфурта, а подався акурат до Марокко, зрештою в Клаґенфурті жити здоровіше і не так дорого, і хіба Ліз, як вони були тут останнього разу, не почувалася добре, сирота, яка ніколи не мала сім’ї й нарешті побачила, що таке мати дім? Елізабет захищала Роберта без особливого завзяття, бо особливо не було що казати й пояснювати. Вона не в’являла брата, з його вже давно застояними, нереалізованими бажаннями змінювати обстановку, тут на Лаубенвеґ, до того ж тепер, а Ліз як дитині нетерпеливилось хоч трохи побачити світу, до того ж тепер, бо вони вже й так увесь рік прожили доволі усамітнено в Лондоні, просто тому, що обоє щодня втомлені до смерті повертались додому з роботи, окремо, довжелезні відстані на метро, а недільні дні проводили наче старезне подружжя в Робертовій парубоцькій квартирці, і вже віддавна, ще коли про одруження не було й мови.

Елізабет уникла цієї делікатної теми, схопилася, сказала, що хоче врешті розпакувати валізи й зробила таємниче обличчя, таке, яке знав лише її батько: потерпи трошки. Вона хоч і почала лише відчиняти валізи й ходити туди-сюди між своєю старою кімнатою й ванною на другому поверсі, але вже лишень від такого руху дім неабияк змінився, ожив, бо приїхала «дитина», і байдуже, що домом бігала вже не дитина, а жінка, яка почувалася тут і гостею, і господинею водночас. Елізабет намагалась якомога швидше повернутись до батька, тільки взяла душ, одягнула халат і вже, на самому верху, поміж книжками, знайшла те, що найбільше потребувала сьогодні ввечері, невеличкий подарунок для батька, який знову, як і щороку, видався скромним і благеньким, бо пан Матрай нічого, попросту нічогісінько не потребував і в цьому сенсі створював дітям труднощі. Це була не лише вимога, яку він встановив раз і назавжди, так було насправді, йому не можна було привезти в подарунок ні якусь дорогу люльку, ні золоту запальничку, ні дорогі сигари, ні краватку, ні якісь люксусові речі з дорогих крамниць, та й з простих речей нічого не можна було, бо він нічого не хотів і все, що треба, мав і шанував, від садових ножиць до лопати і предметів домашнього вжитку, що їх потребує старша людина. Алкоголю він не вживав, не курив, костюмів не потребував, шовкових шаликів, кашемірових пуловерів, туалетної води, й Елізабет, яка за всі ці роки мала вже неабияку фантазію щодо подарунків, які пасували всім таким різним типам чоловіків, анічогісінько не спадало на гадку, коли думала про батька. І така його невибагливість не була якимсь дивацтвом, такий він був від народження і таким буде до останнього дня. Тільки от слова «останній день» нині занепокоїли Елізабет, вона вмить викинула їх з думок і вийняла фотографії, які, на щастя, ніде не погнулись, добре, що вона не викинула стару цупку папку. Перш ніж спуститись до нього, вона окинула знімки професійним оком, бо в Лондоні встигла їх лише швиденько відсортувати, дилетантські знімки, як на її око, на око фахівця, але для батька вони набагато цікавіші, ніж її фотоальбоми й репортажі. Весільні фотографії, зроблені перед занедбаним registry office і перед готелем, де відбувся скромний обід після весілля, традиційні, звичні знімки, які невдовзі виглядатимуть так само старомодно, як і знімки їхніх батьків і дідів. Роберт з Ліз завжди посередині, Роберт, усміхнений, нахилився до Ліз, Ліз, усміхаючись, звела на нього погляд, Елізабет поруч з Ліз, майже така на зріст, як її брат, худа, навіть худіша за молоду тендітну Ліз. На якусь мить їй знову спало на думку, що якщо трошки перегрупувати, то можна подумати, що то радше Роберт і вона молода пара, хоч вона й сміється прямо в об’єктив, як і Робертів друг, який стоїть, ніяковіючи, поруч з Робертом, довготелесий і моложавий. На одному із знімків опинився портьє з готелю, помилково, на іншому ще дві особи, далека родичка Ліз, маленька подружка Робертового друга. Складаючи фотографії так, щоб зверху був єдиний знімок, де Роберт і Ліз самі вдвох, почала вона рахувати. Ще цей рік, а наступного, ще на початку, їй виповниться п’ятдесят, Роберт на шістнадцять років молодший за неї, Ліз — на тридцять, від правди нікуди не дінешся, лише фотографії можуть вводити в оману, бо поряд з Ліз вона аж ніяк не виглядає, ніби може бути їй матір’ю, а, з такою усмішкою, складно сказати, скільки їй років, виглядає на жінку десь так під сорок, і Філіп, з яким вона ще ніколи не розмовляла на тему свого віку і який молодший за Роберта, може думати і, мабуть, думає, що зв’язався з жінкою просто на кілька років старшою за себе. Нині ж вона рахує дуже добре. П’ятдесят мінус двадцять два буде двадцять вісім, бо Філіпові місяць тому виповнилося двадцять вісім. Двадцять два роки різниці. Тож вона могла б бути йому матір’ю, хоча ця думка їй ще ніколи не приходила до голови і