Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Я, ти і наш мальований і немальований Бог 📚 - Українською

Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

347
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Я, ти і наш мальований і немальований Бог" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 46
Перейти на сторінку:
заквітчувала кленом одвірки хати й стайні, по галявинах лісів визбирувала пахуче зілля лепехи, або шувару[12], розкидала його по долівці й гостро відчувала, як її «Я» розчиняється в усьому живому навколо, а світ людської пихи, заздрісності й повсякденних проблем якось тьмяніє: чи то настав пік травостою і найбільших покосів і було не до смакування образ, чи то всі згадували, що треба ретельніше виконувати християнські обов’язки, — та село стихало і кожен поринав у наведення ладу в хаті і в помислах… Степан тепер спішив додому: повна фізична й духовна гармонія з Марією виводила їх обох на вершини найвищої насолоди одне одним. Марії подобалося в чоловікові геть усе, а особливо запах, вона вирізнила б Степана із зав’язаними очима серед сотні… ні, серед тисячі чоловіків. Це був її і лише її запах улюбленого чоловіка. Часто перед пранням Марія нюхала його сорочку, і цей запах збуджував її, як молоде вино. Степан купався в пристрасній любові дружини й розумів, що саме врятовані люди якось пробудили жінку до нового життя… «Хай там як, але ми вчинили по-християнськи, і, напевно, це є Божа нагорода… Невідомо, скільки вона триватиме: місяць, рік, два… те блаженство душі і тіла того вартує», — думав Степан. Марія почала дуже гостро відчувати всі запахи, звичні раніше підсилювалися в кілька разів. Трави, квіти, худоба створювали неймовірну симфонію запахів, у якій жінка безпомилково впізнавала кожен.

— А у нас сьогодні — Зелена субота, Зелені свята починаються, киньте трішки і собі на долівку шувару, — Марія подала з вечерею зелень у сховок.

— А що це за свята? — поцікавився Давид, приймаючи лепеху.

— По-іншому п’ятдесятниця, це поява святого Духа, який увійшов в апостолів з неба, ми ж хрестимося: «В ім’я Отця, Сина і святого Духа. Амінь». Так от, на п’ятдесятий день після Великодня святий Дух зійшов із неба у вигляді таких вели-и-иких огненних язиків, які зайшли в апостолів і дозволили їм нести слово Боже…

— А у нас теж є п’ятдесятниця, — відгукнувся Давид.

— Та? — здивувалася Марія.

— Так, ми святкуємо її як день, коли люди отримали від Бога Десять заповідей… Щоправда, ми називаємо це свято трохи по-іншому — Шавуот…

— Але теж даємо зелені, — долучилася Естер.

— Гм… дивись, як багато схожого між нами, — здивувалася Марія.

У неділю зранку дзвони старої сільської церкви навпроти хатини Врублевських звично закликали людей до святкової служби. Усі-усі: від малого до старого — поспішили на закличний дзвін, бо найбільшим сільським гріхом було невідвідування церкви. Поляки, євреї, місцеві німці й українці ревно трималися купи, кожен своєї, через костели, синагоги, кірху, церкву — важко було вижити поза межами клану. Святково одягнуті Марія та Степан перейшли через дорогу, шанобливо вітаючись з односельцями. Після смерті донечки для жінки було справжнісінькою мукою відвідування недільних відправ: численні діточки, розсіяні між вірянами, нагадували про непоправну втрату, і Марії хотілося впасти на долівку обличчям, щоб їх не бачити, і молитися, молитися… А ще жінка відволікалася на сторонні запахи, звуки, перешіптування. «І навіщо ж ви сюди йшли, як не збиралися віддати цей час молитві… Як нема Бога в серці, то в церкві ви його теж не знайдете…» А люд сумирно ходив до церкви — молитися, сповідатися, причащатися, щоб, механічно відтарабанивши призначені на спокуту молитви, далі грішити без особливої задуми.

Перед Марією показно била поклони чолом товстозада Оксана з губами-варениками, які через малу вирізьбленість нагадували зовсім іншу частину жіночого тіла; дуже вже любила гріховні утіхи й чоловіку наростила та-а-акі роги, що дивно, як проходив у браму… Поруч Галька — перша «праведниця села», так могла у своїй заздрості перемити кісточки, що й архангели би на божому суді так не потрафили. «У своєму оці сучечок, а в чужому — колода» — це було саме про неї… Але так майстерно вони обидві ставили у велику заслугу ту показну боголюбність, що були перші авторитети сільського жіноцтва… Як гуска, крутила головою з презирливо підтиснутою губою й м’ясистим шнобелем Славка: хто там у що одягнутий?.. Найбільшою насолодою для неї було палити зілля на городі, причому вологе, щоб побільше й подовше диміло, і обов’язково — на ту сусідську хату, де щойно вивісили сушити випрану білизну, а як дим не потрапляв, то вправно переносила багаття на потрібне місце — знала, що всі мовчатимуть, бо паління хмизу було звичною сільською справою… Красиво хреститься… Вчинки, вчинки людей були красномовнішими за їх святенницький образ. Навіть ті, хто не виконував одну чи дві заповіді Божі, не вважали себе грішниками — цього мало, а решта виконуються, нащо заморочуватися якимось там самоаналізом… Бо для праведних і вірних християн села головне — вчасно висповідатись і сумлінно ходити до церкви… Та й священник теперішній міг учудити, то не колишній, якого Совіти десь прибрали, а дали такого, що міг служити і Богу, і чорту; не бачив він нічого грішного в тім, щоб вичитувати посеред служби список, скільки, хто і з якої хати винен йому яєць, сметани, борошна… Марія більше любила свої домашні розмови з Богом — на них не було цього нальоту фальші. Та й у Біблії, яку вона ретельно перечитала вже кілька разів, не було припису про те, що треба обов’язково ходити до церкви; молитись, вірити, дотримуватись… — то так…

А ще сьогодні Марії було важко стояти серед людей, бо запахи просто-таки перли на неї з незрозумілою силою, відволікали й душили щільною пеленою. Жінка протиснулась до виходу, скинула хустку, віддихалась:

— Щось не можу, щось не те… Степане, проведи мене…

Сільський люд після церкви плавно перетік через дорогу на цвинтар — пошанувати молитвою померлих. Для Естер із дітьми це теж була подія: вони чули вже забутий людський гомін, сміх, розрізняли голоси…

— Який час цікавий настав, — задумливо мовив Давид, — ми, люди, повинні ховатися від людей, хоча й нічого їм не зробили…

— Не звинувачуй усіх, сину; настане час — і ми вийдемо звідси, і я не хочу, щоб ти зневірився в людях. Люди як люди, є різні, і повір, більшість із них — добрі люди з великою душею. Може, вищі сили дали нам це випробування, щоб і ми стали кращі, більше їх розуміли, довіряли? Ваші тіла — це амфори, а чим вони будуть наповнені: чистою життєдайною водою чи кислим оцтом — залежить від вас…

Під час обіднього доїння Марія жалілася в пустий простір стайні:

— Та що ж воно таке — запахи йдуть, аж голова паморочиться від них… Навіть не

1 ... 30 31 32 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, ти і наш мальований і немальований Бог», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"