Брет Істон Елліс - Американський психопат

щось вона має кепський вигляд. Їй личив би більш яскравий макіяж, та й твідовий костюм від «Ральф Лорен» виглядає надто строго. Столик у них середній, одразу ж біля бару.

— Це класична каліфорнійська кухня, — нахиляється до мене Енн, після того як ми зробили замовлення.

Здається, від мене потрібна якась реакція, до того ж Скотт та Кортні обговорюють плюси розділу пліток у «Пост», так що я змушений відповісти.

— Маєш на увазі, якщо порівняти зі, скажімо, чисто каліфорнійською кухнею? — обережно питаю я, зважуючи кожне слово, а потім необачно додаю: — Чи з посткаліфорнійською?

— Я знаю, звучить надто вже трендово, але відмінностей справді чимало. Вони ледь помітні, — каже Енн, — але вони є.

— Я чув про посткаліфорнійську кухню, — кажу я, розглядаючи дизайн ресторану: оголені труби, колони, відкрита кухня і… шезлонги. — Направду я навіть куштував її. Ніяких маленьких овочів? Буріто з морськими гребінцями? Крекери з васабі? Я на правильному шляху? До речі, тобі ніхто не казав, що ти кап-у-кап кіт Гарфілд, якого задавила машина, потім з нього обдерли шкіру і хтось накинув зверху огидний светр від «Ферраґамо», перш ніж відвезти його до ветеринара? Фузіллі? Оливкова олія з сиром брі?

— Саме так, — каже вражена Енн. — О, Кортні, де ти знайшла Патріка? Він чудово знається на таких речах. Луїс вважає, що каліфорнійська кухня — це половинка помаранча і трохи джелаті[64], — просторікує вона і заливається сміхом, запрошуючи мене приєднатися до неї, що я, дещо нерішуче, і роблю.

Для початку я замовив салат із червоного цикорію з кальмаром, зловленим у природних умовах. Енн та Скотт взяли рагу з морського чорта з фіалками. Кортні мало не заснула, коли їй довелось прочитати меню, але, перш ніж вона зісковзнула зі свого стільця, я встиг схопити її за плечі, а Енн замовила для неї щось звичайне і легке, на зразок каджунського попкорну, якого, може, і не було в меню, однак Енн знайома з Ноджем, шеф-кухарем, і він зробив невеличку порцію… спеціально для Кортні! Скотт та Енн наполягли на тому, щоб ми всі замовили одне й те саме — підкопченого, помірно просмаженого морського окуня, фірмову страву «Шезлонгів». Їм пощастило, що він був у одному з тих меню, які склала для мене Джин, інакше, якби вони продовжували наполягати, цілком могло б скластись так, що близько другої ночі (після «Вечірнього шоу з Девідом Леттерманом») я увірвався би до їхнього студіо й порубав би обох на шматки сокирою, спочатку змусивши Енн дивитись, як Скотт стікає кров’ю з глибоких ран на грудях, а потім знайшов би спосіб дістатись до Ексетера і вилив би пляшку кислоти на пласке й вузькооке обличчя їхнього сина. У нашої офіціантки непогана фігурка і золоті туфлі-човники зі шкіри ящірки, оздоблені штучними перлами. Я забув повернути касети в прокат й мовчки кляну себе, поки Скотт замовляє дві великі пляшки «Сан-Пеллеґріно»[65].

— Це класична каліфорнійська кухня, — каже мені Скотт.

— Може, сходимо всі разом до бару «Зевс» наступного тижня? — пропонує Скотту Енн. — Думаєш, зможемо дістати столик у п’ятницю?

Скотт вбраний у кашеміровий светр від «Пол Стюарт» із червоними, фіолетовими та чорними смужками, мішкуваті вельветові штани від «Ральф Лорен» та шкіряні мокасини від «Коул-Гаан».

— Ну… можна, — каже він.

— Це хороша ідея. Мені вона дуже подобається, — каже Енн, вона бере з тарілки маленьку фіалку і нюхає її, перш ніж обережно покласти на язик. На ній червоно-фіолетово-чорний мохеровий, плетений вручну, светр від «Коос Ван Ден Аккер Кутюр», слакси від «Анна Кляйн» і замшеві туфлі з відкритими пальцями.

Інша офіціантка, не така гарненька, підходить взяти у нас замовлення на напої.

— «Джей енд Бі», чистий, — я випереджаю всіх.

Кортні замовляє шампанське з льодом, і я приховую свій жах.

— О, — каже вона, наче щось пригадавши, — можна мені туди шматочок…

— Шматочок чого? — роздратовано питаю я і не можу зупинитись. — Дай вгадаю, дині?

І думаю: «Господи, чому ти не повернув ті довбані касети, Бейтмене, тупий ти сучий сину».

— Ви про лимон, міс, — каже офіціантка, нагороджуючи мене крижаним поглядом.

— Так, звісно. Лимон, — киває Кортні.

Здається, що вона загубилась у якомусь сні, але їй це подобається, дарує забуття.

— Я візьму келих… Боже, давайте «Акацію»[66], — каже Скотт, і питає в решти: — Я хочу білого вина? Я справді хочу шардоне? Чи окуня можна їсти з каберне…

— Та давай уже, — радісно каже Енн.

— Гаразд, я питиму… Господи, білий совіньйон, — каже Скотт.

Офіціантка збентежено всміхається.

— Скотті, — верещить Енн, — білий совіньйон?

— Жартую, — пирхає він. — Я буду шардоне. «Акацію».

— Ну ти й бовдур, — з полегшенням усміхається Енн. — Такий смішний.

— Я буду шардоне, — каже офіціантці Скотт.

— Це дуже мило, — каже Кортні, поплескуючи Скотта по руці.

— А я буду… — розмірковує Енн. — О, я вип’ю дієтичної кока-коли.

Скотт здіймає очі від кукурудзяного хліба, який він вмочував у оливкову олію.

— Ти сьогодні не п’єш?

— Ні, — пустотливо посміхається Енн. Бозна-чому. Та й кого це до біса турбує? — Я не в настрої.

— Навіть для келиху шардоне? — питає Скотт. — Може, білого совіньйону?

— У мене аеробіка о дев’ятій, — каже вона непевно, втрачаючи контроль. — Не варто мені пити.

— Тоді я теж не буду, — розчаровано каже Скотт. — Тобто мені ж у «Ексклюзив» на восьму.

— Ніхто не хоче дізнатись, де мене не буде о восьмій ранку завтра? — питаю я.

— Ні, любий, я ж знаю, як ти любиш «Акацію». — Енн тягнеться до Скотта й стискає його руку.

— Нічого, крихітко. Буду пити «Сан-Пеллеґріно», — показує на пляшку Скотт.

Я голосно вистукую пальцями по столу, шепочучи до себе: «Чорт, чорт, чорт, чорт». Очі Кортні напівзаплющені, вона важко дихає.

— Гаразд, я ризикну, — нарешті каже Енн. — Вип’ю дієтичної коли з ромом.

Скотт зітхає і посміхається. Він справді сяє.

— Добре.

— Дієтична кола ж без кофеїну, так? — запитує офіціантку Енн.

— Знаєш, — перебиваю я, — варто взяти дієтичну пепсі. Вона значно краща.

— Справді? — питає Енн. — Що ти маєш на увазі?

—