Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

— Напівбог,— міркував я.— Ти коли-небудь запитував себе, як часто ти витягуєш короткого сірника, Дандо?

— Стули пельку!

— А знаєш що? — сказав Вішну, починаючи нудитися.— Намахай його. Ну ж бо, Дандо. Намахай його, щоб не так радів, якщо хочеш.

Данда накинувся на мене, сиплячи ударами. Я вдало повертав голову праворуч і ліворуч, тому він влучав у мене лише один раз із трьох. Раптом він зупинився. Коли я перестав рухати головою в різні боки, то помітив здорованя, якому заїхав у підборіддя. Він відтягнув Данду, тримаючи його за плече.

А тоді здоровань зацідив мені в обличчя. У нього на середньому пальці був мідний перстень. Я відчув, як той перстень прохрустів по моїй щоці та щелепі. Чолов’яга знав свою справу. Він нічого не зламав, а просто ушкодив. Потім він змінив тактику і сильно ляпнув мене долонями з обох боків голови.

Якщо ти б’єш людину кулаками занадто довго, то незабаром або ти собі розкришиш кісточки на пальцях, або бідолаха помре, або можливі обидва варіанти. Але якщо ти потроху ламаєш людину, переконавшись, що хороший міцний ляпас дійсно болить, то можна продовжувати побиття цілий день, навіть не стискаючи руку в кулак.

Тортури. Все гладко, але тяжко. Тортурам притаманна напруженість, доцентрова сила, з якою просто неможливо боротися; тут нема чого навчитися — тут повсякчас темно.

Але я затямив одну річ: коли починають бити, ти тримаєш рота стуленим. Ти не патякаєш. Ти тримаєш язика за зубами, доки все не закінчиться. І не кричиш, якщо можеш витерпіти.

— Добре,— сказав Вішну за дві хвилини, які видалися місяцем.

Здоровило відійшов назад, узяв у Данди рушника і витер спітніле обличчя. Данда почав масажувати йому плечі.

— Розкажи мені про Пакистан,— зажадав Вішну, підносячи мені до рота цигарку.

Я затягнувся, усмоктуючи крапельки крові разом з димом, а потім видихнув усе це. Я гадки не мав, про що він.

— Розкажи мені про Пакистан.

Я просто на нього витріщився.

— Ми знаємо, що ти був на Гоа,— повільно мовив Вішну.— Ми знаємо, що ти забирав там зброю. Тому я запитаю тебе ще раз. Розкажи мені про Пакистан.

Зброя, Гоа, Санджай — усе поверталося назад одним вивертом кармінного керма. Але в мого страху є голос, і рано чи пізно він скаже: «Кінчаймо з усім цим».

— Чимало людей вважає, що столицею Пакистану є місто Карачі,— відповів я розпухлими губами.— Але це не так.

Вішну розреготався, а потім перестав.

— Розкажи мені про Пакистан.

— Чудова їжа, хороша музика,— повідомив я.

Вішну глянув на кінчик своєї цигарки, а потім на здоровилу.

І все почалося спочатку. І я кульгав крізь в’язке болото з кожним ляпасом, що наближав мене дедалі ближче до туману.

Коли здоровань зупинився, поклавши руки собі на стегна, Данда використав цей момент, щоб відшмагати мене тонким бамбуковим прутом. У процесі я весь спітнів, зате прокинувся.

— Як там тепер твої яйця, мадачудг? — проверещав мені Данда, присідаючи так близько, що я відчув запах гірчичного масла й огидний сморід страху під пахвами його сорочки.

Я почав заливатися сміхом, як інколи буває, коли тебе катують.

Вішну помахав рукою.

Раптова тиша, яка запала після того жесту, була настільки цілковитою, що здалося, неначе увесь світ на мить зупинився.

Вішну щось промовив. Я його слів не розчув. І усвідомив, що тиша дзвенить лише в мене у вухах. Він витріщився на мене з дивним виразом обличчя, немовби лише зараз помітив бродячого собаку і не міг вирішити, чи погратися з ним, чи копнути своїми лоуферами від Гучі.

Інший чоловік витер кров з мого обличчя ганчіркою, яка смерділа пальним і цвіллю. Я сплюнув кров’ю і жовчю.

— Як ти почуваєшся? — недбало запитав мене Вішну.

Я знав правила виживання. Не говори. Не кажи ні слова. Але я не міг зупинити слова, написані злістю, і не міг не сказати їх, щойно вони зринули в голові.

— Ісламабад — столиця Пакистану,— мовив я.— А не Карачі.

Вішну підійшов до мене, витягаючи з кишені піджака невеликого напівавтоматичного пістолета. Сяйливі сапфіри в його очах віддзеркалили вже розчавлене зображення мого черепа.

Відчинилися ролети складу. Через поріг ступив рознощик чаю, хлопчина років дванадцятьох, несучи шість склянок чаю в одній дротяній корзині й шість склянок води в другій.

— О, чай принесли,— схопився Вішну. Несподівана посмішка розгладила зморшки люті.

Він відклав пістолет і повернувся на своє місце біля довгої лавки.

Рознощик чаю роздав склянки. Його вічні очі вуличної дитини пробігли по мені, але без жодної реакції. Можливо, він уже таке бачив — закривавленого чоловіка, прив’язаного до кислотно-зеленого і лимонно-жовтого лежака.

Гангстер, який раніше витер з мого обличчя кров, тепер розв’язав мені ноги і руки. Він узяв у хлопця склянку чаю й передав її мені. Було важко тримати її навіть обома занімілими руками.

Інші гангстери також узяли по склянці чаю, спершу справивши ритуал: ввічливо відмовляючись від напою, щоб узяв хтось інший, а потім погоджувалися на компроміс розділити порцію на двох, розливаючи чай у спорожнілі від води склянки.

Це була ґречна і дружня сцена. Ми могли бути друзями, які сидять разом десь на Нариман-Пойнт і насолоджуються заходом сонця.

Хлопчина почав збирати порожні склянки, ходячи по кімнаті та заповнюючи свої дротяні корзини. Він не знайшов однієї склянки.

— Стакан! — прогримів він диким хрипом, який, мабуть, довго накопичувався у нього в горлі.

Він підняв одну з корзин, показуючи образливо вільне місце, де мала би стояти остання склянка.

— Стакан!

Гангстери відразу ж кинулися шукати втрачену склянку, перевертаючи порожні картонні коробки і відсовуючи купи ганчірок і сміття. Данда знайшов пропажу.

— Гайн! Гайн!— зарепетував він, вимахуючи склянкою. Вона тут! Вона тут!

Він передав її хлопцю, який підозріливо висмикнув посудину з його руки і пішов зі складу.

Данда хутко глянув на Вішну блискучими від підлабузництва очима: «Ти це бачив, босе? Ти бачив, що це я знайшов склянку?»

Коли я переконався, що можу рухатися без тремтіння, то відставив свою склянку з чаєм на землю. Це було не через гордість чи злість: у мене губи були розбиті й опухли. Я знав, що разом з чаєм питиму кров.

— Ти можеш стояти? — запитав Вішну, відставляючи порожню склянку.

Я підвівся — і заточився.

Здоровань, який мене бив, тепер кинувся, щоб мене упіймати. Його дужі руки вхопили мене за плечі,