Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Навколо нікого не було, жодного супутника, жодних страшних псів із трьома головами, жодних човнярів, про яких мені розповідали, коли моя шкіра була гладка, а волосся ще не росло на щоках.

Я сів у човен, взявся за весло і поплив.

До Аїду кожен дістається сам.

* * *

Що глибше я запливав, то дужче відчував, як повітря наповнюється сухістю, як піт виходить на поверхню мого тіла, як я втрачаю вологу.

Аїд є царством сухості, царством, де ти не можеш втамувати своєї спраги, де ти хочеш пити, де ти хочеш зануритися у воду, але вода тобі не зарадить. Ти втрачаєш піт, ти хочеш плакати, рідини виходять із твого тіла, і ти почуваєшся сухим-сухим деревом, що більше не здатне рухатися.

Смерть — це втрата рідини, казав мені Орфей. Ти живий, поки ти рідкий і текучий, поки кров рухається твоїм тілом, поки сім’я спускається з твоєї голови до твого вістря, поки піт може виходити з твоєї шкіри, поки води твої тічні та плинні.

Аїд робить тебе сухим, він засушує тебе, мов листя, що відірвалося від дерева. Аїд випиває твої ріки, висмоктує твої озера — ти хочеш пити, але всередині в тебе лише гарячий пісок.

За одним із поворотів я побачив велику сіру скелю. Вона випромінювала тепло, а потім спеку, а потім жар. Він врізався у шкіру і не давав дихати.

На березі незворушно стояв чоловік. Він дивився на мене мовчки, він не зводив із мене очей. Коли я підплив ближче, він подав мені знак рухатися до нього. Я спрямував свій човен до берега.

Чоловік мовчки подав мені руку і простягнув складений у кілька разів шмат полотна.

— Ця скеля висушує тіла мерців, — сказав мені він. — Цей хітон захистить тебе, інакше ти помреш.

Сказавши це, чоловік повернувся й пішов.

— Хто ти? — гукнув я.

Він не відповів.

Я розгорнув хітон і сховав у ньому своє тіло. Мені стало легше. Жар відступив. Я міг дихати, я міг думати, я міг жити далі.

Жити далі в царстві мертвих — так можеш тільки ти, Одіссею, сказав я собі.

* * *

Я чув, що про Аїд розповідають різне. Про вогонь, що йде з-під землі. Про багаття, що їх розпалюють по обидва боки ріки, збираючи тіні померлих. Про темряву підземелля. Про те, що мертві тут схожі на струминки диму, які в’ються до небес.

Багато чув я таких історій. Але все це неправда.

Тут немає вогню. Тут є сухість, жахлива пустельна сухість, але немає спеки. Мені тут холодно. Немає нічого, що мене б зігріло. Немає навіть думки, що мене б зігріла.

Це не жахливий мороз, що обпікає холодом; це не гостра пухнаста зима, що зберігає в тобі пам’ять про домашнє тепло. Ні, це непомітний холод, що підступно проникає в тебе, вводить в оману твої відчуття, нашіптує тобі, що все не так страшно — і ти мерзнеш, не помічаючи цього, ти впускаєш холод у своє тіло, відключаючи захист своєї шкіри та своїх м’язів. Ти ніби не готовий до нього, ти не отримуєш сигналів — але не встигнеш отямитися, як уже змерз наче пес.

Розповідали також, що тут немає звуків. Що тиша тисне на тебе, і ти не чуєш навіть власного голосу.

Інші відповідали: ні, в Аїді галас, як на великому ринку, ти чуєш кожен малесенький звук, кожен шепіт і кожен стогін, шелест одягу і падіння мушель — і все це шумить, роздираючи твої вуха, руйнуючи твій спокій.

Але для мене тут не було ні першого, ні другого. Здавалося, що Аїд наповнила тиша, здавалося, що її не порушують ані голоси, ані музика, ані рев звірів, ані спів птахів. Але раптом я зрозумів, що все це існує в якомусь іншому вимірі, що я й далі чую і голоси, і рев звірів, і спів птахів, але вони приглушені, вони шепочуть, рояться в моїх відчуттях. Як і мороз, вони проникали в мене непомітно, я не встигав від них захищатися, і якоїсь миті зрозумів, що вони всі в мені, що вони всі — юрмища комах, які кишать у моїй свідомості і від яких немає спасіння.

Я провів тут півдня і лише потім зрозумів, що таке Аїд. Це царство розчарування, царство дрібної ненависті, царство відрази. Аїд діставав із твоєї свідомості те, чого ти не любив, що ти ненавидів, із чим ти не міг далі жити, що руйнувало твоє тіло, що вбивало твої насолоди, що викликало в тебе страх і нудоту — і все це він давав тобі, всім цим він наповнював твої відчуття.

Хтось не любив спеки, й Аїд видавався їм спекотним вулканом. Я ненавидів осінній холод, і мені здавалося, що тут весь час падає дощ і що мені стає дедалі зимніше.

Хтось ненавидів тишу, і Аїд поставав перед ним гробовою мовчанкою. Хтось не любив галасу, і Аїд шепотів йому на вухо безперестанку.

Я не любив гавкоту псів, і цей гавкіт мене переслідував, це був божевільний хор собак з усього світу. Я не любив прошаків, які горлають про свої вигадані нещастя та обливаються штучними слізьми, і тому навколо мене вони ходили цілими юрмами, і я не знав, як продертися крізь ці ліси брудних рук і тіл.

Орфей розповідав мені, що в Аїді нестерпна спека, але мені тут було холодно. Він казав, що божеволів від тієї підземної тиші, але для мене тут було занадто гамірно. Він не міг тут знайти жодної душі, він відчував тут себе в порожнечі самотності, а я не міг позбутися тіл і тіней, які ходили за мною юрмами, нашіптуючи мені свої історії, посміхаючись своїми беззубими ротами, плачучи своїми важкими сльозами. Вони були справді схожі на струминки диму, що тремтіли і прагнули піднестися до небес, але були назавжди прикуті до підземного царства.

Помиляються ті, хто думає, що під землею ми про все забуваємо, що наше життя розчиняється в тумані всесвітньої матерії, що ми втрачаємо прив’язаності і знову стаємо частинками глухої нескінченності.

Це не так. Усю свою душу ми беремо з собою. Все своє пекло і весь свій рай ми беремо з собою.

* * *

Тут я знову зустрів свою матір.

Минулого разу її образ завдав мені болю. Тоді я не знав, що вона померла, тоді я не знав, що її вже немає серед живих.

Цього