Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

друзями у футбол. Я відчував, що дівчина, напевне, ще ніколи не бувала в такому чудовому місці, як цей великий двір, тому я провів її туди, куди зазвичай мене вела Мама, і показав їй, де сидіти.

Ми пробули там зовсім недовго, аж тут підійшов Тодд. Я давненько не бачив хлопця, хоча його сестра Лінда й далі весь час каталася вулицею на велосипеді.

— Привіт, Бейлі, — справді приязно сказав він мені, але щось у ньому було геть не так, і я швидко понюхав його руку, коли він простягнув її мені.

— Ти знаєш Бейлі? — спитала Ганна. Я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

— А, ми старі друзяки, правда ж, хлопче? Хороший собака.

Мені не треба, щоб такі, як Тодд, називали мене хорошим собакою.

— А ти не з нашої школи. Ти до Східної ходиш? — спитав Тодд.

— Ні, я до Ітана в гості приїхала.

— А ви родичі, так?

Люди в натовпі всі закричали, я завертів головою, але там нічого особливого не відбувалося — знову хтось боровся. Я щоразу пошивався в дурні, коли вони здіймали крик.

— Ні, просто… подруга.

— Ти хочеш на вечірку? — спитав у неї Тодд.

— Не розумію?

— На вечірку хочеш? Ми тут зараз збираємося. Все одно гра абсолютно ніяка.

— Ні, я… я краще почекаю Ітана, — мовила дівчина, а я швидко підняв голову і глянув на неї. Я відчув, що вона чомусь нервує, а в Тоддові, як завжди, наростає гнів.

— Ітан! — Тодд розвернувся і плюнув на траву. — Ви з ним пара, чи як?

— Ну…

— Бо тобі варто знати, він часто зустрічається з Мішель Андервуд.

— Що?

— Та от. Ну, це всі знають.

— Он як.

— Ага. То якщо ти думаєш, що, типу, ти і він — то ні, ні, такого не буде.

Тодд присунувся ближче до дівчини. Коли вона напружилася, я побачив, що його рука торкається її плеча. Через збентеження Ганни я зірвався на лапи. Тодд подивився на мене, наші очі зустрілися, і я відчув, як у мене на шиї шерсть стає дибки. Майже мимовільне гарчання вирвалося в мене з горла.

— Бейлі! — дівчина підхопилася на ноги. — Що таке?

— Так, Бейлі, це ж я, твій друзяка! — він звернувся до дівчини. — А я, до речі, Тодд.

— Я — Ганна.

— То, може, прив’яжеш собаку та підеш зі мною? Буде весело.

— М-м, ні, ні. Я не можу.

— А чому? Ходімо!

— Ні, я маю наглядати за Бейлі.

Тодд знизав плечима й пильно подивився на неї.

— Ну, гаразд. Як собі знаєш.

У ньому закипала така лють, що я знову загарчав, але цього разу дівчина мені нічого не сказала.

— Ну, добре, — сказав Тодд. — А ти Ітана про Мішель спитай. Добре?

— Так, добре.

— Спитай-спитай, — Тодд сунув руки в кишені й пішов геть.

Ітан був такий щасливий і збуджений, коли прибіг до нас десь за годину.

— Універе штату Мічиган, спартанці йдуть до тебе! — кричав він. Я замахав хвостом і загавкав, але раптом його радість розвіялася.

— Що з тобою, Ганно?

— Хто така Мішель?

Я поклав лапу Ітанові на ногу, щоб він знав: я готовий гратися м’ячем, коли він захоче.

— Мішель? Ти про що? — Ітан засміявся, але за мить його сміх припинився, немов розвіявся в повітрі. — У чому річ?

Вони ходили колами навколо великого двору, розмовляли й були настільки цим зайняті, що не помітили, як я ум’яв половину хот-дога, трохи попкорну й кілька шматків бутерброда з тунцем. Незабаром усі розійшлися, а ми все ходили й ходили.

— Я не знаю такої дівчини, — казав Ітан. — Із ким ти розмовляла?

— Не можу згадати імені, але він знайомий з Бейлі.

Я завмер, почувши своє ім’я, гадаючи, чи не насварять мене за папірець від цукерки, який я тихцем їв.

— Бейлі всі знають, він на всі матчі приходить.

Я швидко проковтнув папірець, але, очевидно, мені ніщо не загрожувало. Зробивши ще одне коло навколо великого двору, вже нецікавого для мене, бо я там знайшов і підібрав майже все, що можна було з’їсти, хлопець і дівчина зупинилися й обійнялися. Вони довго так стояли.

— Ух ти ж і спітнів, — засміялася Ганна, відштовхуючи його.

— Їдемо кататися, Бейлі? — спитав хлопець.

Ну як же не хотіти цього! Ми поїхали додому, і там Ганна й Ітан знову тихо розмовляли. Потім вони нагодували мене, і я був радий, що можу спати у вітальні, а хлопець і дівчина тим часом тихо боролися на дивані.

Тепер у нас були нові собачі двері — із заднього виходу просто у двір, і вже ніхто не намагався відправити мене спати в гараж. Я був радий, що відучив родину від цієї звички. Я пішов надвір у своїх справах і зі здивуванням знайшов біля паркана на траві шматок м’яса.

Проте дивно було те, що запах у нього був не такий, як завжди, якийсь різкий і гіркий, а що ще дивніше — воно також пахло Тоддом.

Я підняв м’ясо, поніс його на внутрішнє подвір’я за будинком і поклав там. Від гіркоти в мене аж піна з рота пішла. Відтак я сів і почав його розглядати. Пахло воно доволі погано, але, з іншого боку, це ж гарний шмат м’яса. Якщо досить швидко його пожувати, то можна ковтнути й навіть не відчути гіркого смаку…

Я тицявся носом у те м’ясо, але чому ж, гадав я, воно так сильно пахне Тоддом?

Розділ 14

Коли Мама зранку вийшла надвір і побачила мене, я опустив голову й помахав кінчиком хвоста. Чомусь я почувався дуже винним, хоча й не зробив нічого такого.

— Доброго ранку, Бейлі, — сказала вона. Потім побачила м’ясо. — Що це таке?

Вона нахилилася, уважніше придивилась до м’яса, а я перевернувся на спину, щоб мені почухали пузо. Здається, я чи не всю ніч дивився на той ласий шматок і дуже стомився. Мені було потрібно, щоб хтось сказав, що я вчинив правильно, сам не знаю чому. Просто щось тут було не так, і воно не дало мені з’їсти оцей несподіваний харч.

— Звідки воно взялося, Бейлі? — Мама лагідно погладила мене по животу, а