Павло Петрович Коробчук - Священна книга гоповідань

Пожежники трудилися чотири години, і коли закінчилися вогнегасні суміші та вода, останні ознаки вогню доводилося гасити краплинами поту.

Мешканці не мали можливості спускатися прольотом вниз, там не було чим дихати, і сильно пекло повітря, тому дехто з них так і не наважився прокинутися. Кілька осіб викинулися з вікон, у які так любили дивитися на світанку. Людська смерть гнучка і прониклива – стіни, вікна, двері не заважають її довгим пластиліновим пальцям з нігтями, з-під яких ніхто ніколи не чистив бруд.

Слідство підозрювало також і братів Івана як співучасників злочину. Коли пацани через свої канали дізналися, що йхнього брата забрали, то закинули свої туші в найглибші підвали району і видзвонювали по найближчим кентам можливість по-тихому виїхати з міста, з країни, з цього суцільного головняка.

Бо й справді, Івани до підпалу ніяким боком не при ділах. Очевидно, хтось їх підставив, дав наводку, хотів звести з ними рахунки.

діалог зі слідчим на місці злочину

На третій день утримання в СІЗО, після кількох коротких допитів про те, де знаходяться його брати, і про те, чи він причетний до підпалу, Івана повели на місце злочину в розрахунку на те, що він у чомусь проколеться, що його видадуть хоча б якісь натяки.

З Іваном у спалений під’їзд, де досі важко було дихати, і де стіни були чорними і горбулястими, як шоколад з горіхами, поїхав слідчий з двома своїми помічниками. Слідчий виглядав тупувато, розрізом його очей не розкрамсаєш хліб на дві частини.

– Ну, розказуйте, як все було, – прямо почав слідчий і пальцем задлубався в стіні, ніби вишукуючи докази злочину.

– Ніяк не було, – відповів І-три. – Мною тут і не пахло.

– Як це не пахло? Вам же показували відео з відеокамери, де ви проходите біля сусіднього будинку в напрямку цього під’їзду за двадцять хвилин до підпалу.

– Це не я, це падстава. Сотий раз вам це мусолю. Просто на відео у когось був такий же прикид, як у мене.

– Може, тебе й зараз тут нема?

Іван глянув на слідчого, як на дебіла.

– Зараз я є. Ти шо, в глаза балуїшся?

– Те, що я бачу, і те, що у вас в голові, – між цим є різниця.

– А то, шо я тобі втираю вже три дня – по барабану? – Іван замучився за ці дні від відповідей, тому огризнувся: – У мене в бошці – вже мівіна, а не мозги.

– Не виправдовуйтесь, – сказав слідчий. – По-моєму, у вас там все згоріло давно. Так, як ці стіни.

– Коли тут палили хату, я кімарив третій сон. Снилося, шо я марафоню містом, а за мною – ведмідь.

– Ведмідь? – спитав слідчий і записав щось собі у блокнот. – А як він виглядав?

Іван глянув на слідчого, як на дебіла.

– Як тушканчик, йомана.

– Ми можемо це розцінити, як небажання співпрацювати зі слідством.

– Він мене загнав в тупік Лєніна і чуть не розписав під хохлому. Загнав так, прям як ти зі своїми допитами.

– Це весь сон?

– Коли він завалив мене, то це був не він. В смислі, походу, мене просто схватили двоє робочих грального клубу, бо я бив клавіатурою по столу. Карочі, прикінь, уві сні мені ці робочі втирають, шо я тіпа грав гру, де треба було звалити від ведмедя. А мені ця гра на весь монітор сну вивелася.

– Дивний сон. Але тут вам не гра, тут не втечеш.

– Я й не намилювався. Нашо рвати когті, якшо ти чистий перед законом?

– Всі ми чисті, як після пральної машинки, – заявив слідчий і повернув до суті. – Хтось може довести, що ви спали в цей час?

– Ведмідь може, – посарказмував Іван. – Тисячний раз, Валєра, втираю – мої брати були зі мною!

– Які теж спали з вами в одній квартирі в той час?

– Да!

– Звісно, якщо ви разом палили цей під’їзд, то разом і спали в одній квартирі.

Іван глянув на слідчого, як на дебіла.

– Якшо ти так ровно знаєш, шо це я з братами тут мутив підпал, то чьо на відео їх нема?

– Це таємниця слідства, підсудному не надається така інформація.

– А це твоє слідство прикидає, який нам був понт з братами тут робити цей шикаладний армагєдон?

– Семиніженко, а який сенс ваших питань? Ваші міркування на хід слідства не вплинуть. Тут питаємо ми. Нам від вас треба тільки факти і дача показань.

– Мені нема чьо тобі дати, – сказав І-три і почухав кулак.

Слідчий глянув у пройом між перилами до першого поверху, в якому вони стояли, і кілька хвилин мовчки туди вдивлявся.

– Слухайте, а чим ви раніше в житті займалися? – спитав він у Івана.

– Раніше? – перепитав Іван, йому треба були ці кілька секунд для влучнішої відповіді. – Раніше я не допирав, шо ведмідь, який за мною так плотно женеться, – це тікі гра.

– Бачите, як тюрма дозволяє людям прозріти.

– Бачу, як мутки з усього видавити нужну інфу роблять людину сліпою.

– Це ви на кого зараз натякаєте?

– Та ні на кого. Ти давай вицепи вірнякове зерно. А то, то тут, то там – прям мировий зговор. Про шо я? Ага, я просто прикинув, шо в цьому смислі, в смислі осліплення раді блага, робота внутрішніх органів смахує на роботу, так сказать, релігійних організацій.

– Якшо людина робить з під’їзда пекло, спалює заживо людей, то релігійні організації не допоможуть затримати і посадити цього, м’яко кажучи, Сатану. Для цього й потрібні органи. Тому це порівняння недоречне.

– Але церква може вбити людям в чайники адекватного Бога, який винюхує істину, а не чоткі трудові звіти.

– А для декого істина і звіти – це один і той же Бог.

Того дня в слідства не з’явилося нової інформації по справі. День нив слідчому, ніби суглоби остеохондрозника. Нічого підозрілого, ніяких зачіпок поведінка Івана, що нагадувала випалену дочорна стіну, не давала.

Іван ліг спати в камері, де було ще тридцять таких, як він, ні в чому не винних, тимчасових, непотрібних, зайвих людей. Він спав, а поруч з ним на ліжку лежав великий ведмідь і стежив за Івановим рівномірним диханням.

діалог з адвокатом

Наступного дня його завели в слідчий ізолятор. До нього прийшов адвокат, якого йому надала держава. Іноді ходиш з камери в слідчий ізолятор, з карцеру в парк, з міністерства назад у камеру і розумієш, що різниці особливої нема – це все тобі надала держава, спробуй