Аннушка - Прихований дар, Аннушка

— Ти певен, що відчув викид сили? — її голос був тихий, але твердий.

— Так, пані. Щось сильне прорвало ваші захисти. Хтось скористався внутрішнім ходом.

Дарина повернулась до нього. Очі — наче крига.

— Вони повернулись.

Вона розвернулась і повільно підійшла до трону. Торкнулася його поруччя, покритого золотими закрутами символів влади, й прошепотіла:

— Я чекала цього.

Вона одягла перстень, прикрашений темним рубіном — родовий артефакт однієї зі старих ліній магії. Її мати, колись велика відьма, залишила його із застереженням: ніколи не використовувати, якщо не готова втратити все. Але Дарина не боялась втрати. Вона боялась лише зникнути з історії непоміченою.

— Склич усіх моїх. Захист — на тронну, на зали, на вежі. І підготуйте еліксир. Повний.

— Але... пані, це виснажить вас, можливо назавжди...

— Я не питаю, чи виживу. Я питаю, чи готові ви мені служити до кінця.

Він мовчки вклонився. А Дарина глянула у відображення свого обличчя в дзеркальному щиті, що висів навпроти трону. І вперше її обличчя здалося їй по-справжньому красивим — сильним, жорстоким, без тіні слабкості.

— Вони хочуть повернути трон. Нехай прийдуть. Я чекатиму.

***

 ПОВЕРНЕННЯ

Уляна стояла на балконі однієї з покинутих веж, звідки відкривався вид на засніжене місто. В руках вона тримала стару карту підземних ходів — подарунок бабусі, що добре знала замок зсередини. Сніг торкався її щік, але вона стояла нерухомо. Це була їхня мить — перед бурею.

Позаду наблизився Орелій. Його кроки впевнені, голос низький і теплий:

— Їх уже переправили до безпечного місця. Твої батьки поруч із моїми. У бабусиному домі зараз більше сили, ніж у самому замку Дарини.

Уляна кивнула, не відводячи погляду від горизонту:

— Твій трон чекає на тебе. Час повертати його назад.

Він підійшов ближче, вклавши в її долоню срібний кулон — герб королівської династії.

— Але ти — частина всього цього. Без тебе я не стану тим королем, яким хочу бути.

— Я не потребую титулів, Орелію. Мені потрібна правда. І справедливість.

— Саме тому я хочу правити з тобою поруч. Але трон — мій обов’язок. І я виконаю його.

У підземеллі під палацом вже чекала невелика група: кілька вірних Орелію охоронців, двоє досвідчених магів і стара травниця, що колись навчалась разом з бабусею Уляни. Їхні обличчя були зосереджені.

— Дарина тримає силу не у троні, — тихо мовив один із магів, — а в Дзеркальній башті. Там осередок її влади, її страх і її слабкість.

Орелій вдихнув на повні груди:

— Значить, туди ми й підемо.

— І повернемо тобі те, що по праву твоє, — твердо сказала Уляна. — Я з тобою до кінця.

Він коротко кивнув, і група рушила в темряву тунелів.

***

Ось продовження — сцена проникнення в Дзеркальну башту:

ДЗЕРКАЛЬНА БАШТА

 Замок спав, охорона Дарини ще не здогадувалась, що крізь старі підземні коридори, прориті ще за часів прадідів, прокрадається загроза її трону.

Орелій ішов попереду, тримаючи в руках меч, що належав його дідові. Він не світив світлом — лише тепло, яке відчував Уляна біля нього, тримало її серце в спокої. Позаду рухались охоронці й маги. Кожен знав свій крок, кожен — свою роль.

— Ось вона, — прошепотіла стара травниця, показуючи на масивні двері, обвиті плющем і заклинанням. — Дзеркальна башта. Її серце.

Двері були обережно відчинені, і всередині відкрилась тиша, наповнена ехо старої магії. Стіни башти були вкриті дзеркалами. Вони дихали темною силою — віддзеркалювали страх, сумніви, болі кожного, хто на них дивився.

Орелій ступив перший. Дзеркала здригнулися, здавалося, навіть скло боялось його рішучості. Уляна — за ним. Її погляд твердий, чаклунський символ на її зап’ясті світився, мов відповідав дзеркалам викликом.

— Дарина живиться від чужої сили, — прошепотів маг. — Дзеркала поглинають спогади й почуття. Не піддавайтесь ілюзіям.

Сходами нагору вони рухались швидко, доки не дістались верхнього залу. Там, на постаменті, палахкотіла сфера — джерело чарів Дарини. Навколо неї — охоронці, створені з її волі: тіні, туман, морок.

— Час діяти, — Орелій зтиснув руків’я меча. — Ми не просто повертаємо трон. Ми звільняємо королівство.

Битва почалась раптово — світло Уляни розсікло морок. Маги кидали закляття, травниця розсипала порошок очищення, охоронці билися зі створіннями Дарини. А Орелій рушив до сфери.

Дарина відчула це. Десь далеко, в іншій вежі, вона здригнулась і рвонулась до башти. Але було пізно.

Орелій, поєднавши свою силу з Уляниною, знищив джерело її влади. Сфера тріснула, дзеркала навколо розсипались, і разом із ними зникла тінь, що тримала трон у полоні.

***

ТРОННИЙ ЗАЛ

Сніг ще не встиг розтанути на чоботах Орелія, коли він переступив поріг тронного залу. Порожній, холодний, зламом відлунював кожен його крок. Лише одна фігура вже чекала на нього — Дарина, зв’язана магічними кайданами, сиділа на колінах біля підніжжя трону. Її сукня була порвана, волосся збите у вузол, очі — повні люті й втоми.

— Отже, повернувся, — прохрипіла вона. — Королик у білих шатах...

— Ця зала не для ігор, Дарино, — спокійно відповів Орелій. Уляна стояла поруч нього, але не втручалась — її погляд був твердим, уважним.

— Я хотіла лише місця біля влади. Те, що мені обіцяли, — холодно мовила Дарина. — Якби ти не покохав її...

— Ти сама обрала шлях обману, — відповів Орелій. — І втратила все. Силу, повагу, свободу.

— Я хотіла бути королевою! — вирвалося з її грудей.

— І стала в’язнем. І не через нас — через себе.

Дарина опустила голову. В її погляді вже не було виклику — лише тінь поразки.

Орелій звернувся до охоронців:

— Відведіть її в північну вежу. Вона більше не має сили, але має зрозуміти ціну зради. Справжню владу не здобувають жадібністю.

Коли Дарину вивели з тронної зали, Орелій глибоко вдихнув. Він подивився на Уляну. Вона кивнула — м’яко, з розумінням.