Аннушка - Прихований дар, Аннушка

Ранок у будинку бабусі був огорнутий тишею, якою дихав сніжний ліс. Уляна прокинулась у теплій кімнаті, притулившись до плеча Орелія, але цього разу ніжність між ними не була метою ночі — тепер вона була мовчазною згодою, що їхній союз уже не розірвати. Та попереду чекало не лише кохання, а й завершення шляху.

На кухні вже було чути лагідний передзвін чашок і легкий аромат чаю з польових трав. Бабуся, як завжди, не витрачала часу даремно.

— Прокинулись, молодята, — кинула вона з ледь помітною усмішкою, не повертаючись, але знаючи точно, хто щойно ступив босоніж на дерев’яну підлогу. — Уляно, сьогодні твій останній день навчання.

Уляна спохмурніла — серце тягнулося до Орелія, але обов’язок не відступав. Вона кивнула:

— Я готова.

Весь день бабуся навчала її останнім формам чаклунства — тонким плетивам магії, що не зводились лише до сили чи світла. Це була магія розуміння, інтуїції, єднання з ритмами землі. Вони працювали на снігу, з вогнем, водою і повітрям. Уляна вчилася зцілювати кору дерев дотиком, захищати простір мовчазною формулою, чути серце інших навіть крізь крик і тишу.

— Чарівниця — це не та, що творить дива. Це та, що здатна жити з правдою, — мовила бабуся, передаючи Уляні старовинний плетений талісман. — Цей знак — твоє завершення, та водночас початок.

Уляна відчула, як талісман ніби стикається з її власним життєвим потоком. Магія більше не була в ній лише даром — вона стала її істотою.

Коли сонце почало хилитись до заходу, Орелій підійшов до неї під старим горіхом, де вона щойно завершила останнє випробування.

— Ти... змінилася, — сказав він, дивлячись в її очі.

— Я просто стала собою, — відповіла вона тихо, стискаючи його руку.

— Тепер ми можемо бути собою — разом.

Уляна мовчки кивнула, знаючи, що все тільки починається. Попереду — боротьба, правда, вибір. Але з цим знанням, з цією силою, вона була готова.

***

Ніч була незвично тихою. Уляна спала, притулившись до плеча Орелія, коли за вікном пролетіла тінь — майже безшумна, але з присмаком тривоги. Орелій розплющив очі ще до того, як ворон сів на підвіконня. Птах уважно глянув йому у вічі, а тоді промовив низьким людським голосом:

— Вона зробила це. Дарина замкнула твоїх батьків. Трон захоплено. Стража під її командуванням. Вона шукає тебе.

Орелій стискав щелепу, спираючись на підвіконня. Його дихання стало коротким, як перед стрибком. Він тихо кивнув, подякував ворону — той змахнув крилами і зник у сніжній темряві.

— Орелію? — сонним голосом промовила Уляна.

Він повернувся до неї, обличчя його було серйозним, але рішучим:

— Вона захопила трон. Моїх батьків ув'язнено. Час більше не на нашому боці.

— Тоді діємо зараз, — твердо відповіла Уляна. — Прямо цієї ночі.

***

За пів години вони вже сиділи за старим кухонним столом разом із бабусею, її очі світилися від сили і ясності.

— Дарина не має повноти сили, — мовила вона, розгортаючи мапу королівського замку. — Але вона може отримати її, якщо знайде артефакт Предків у підземних залах. Він пробуджується лише в присутності істинного спадкоємця магії.

— Значить, я мушу потрапити туди раніше, — кивнула Уляна.

— І я з тобою, — додав Орелій. — Але я повинен також вивести своїх батьків. Якщо вони в безпеці — армія досі на боці трону.

Бабуся витягла два амулети, огорнені захисним сріблом.

— Це зробить вас невидимими на короткий час. Достатньо, щоб проникнути до замку. Я викличу союзників, старих учнів — хай створять відволікання біля воріт.

Нічна карета, зачарована і беззвучна, рушила до столиці. Уляна і Орелій сиділи поруч, схилившись над деталями: вона — запам’ятовуючи хід підземних переходів; він — шепочучи про охорону в залі трону.

У поглядах не було страху. Був тільки вогонь. Вони більше не ховались. Цієї ночі вони стануть тими, ким були народжені бути.

***

РОЗДІЛ: ПРОНИКНЕННЯ

Тиша ночі над столицею була напруженою, мов перед бурею. Величні стіни королівського замку здавалося пульсували темною магією — Дарина вже встановила своє нове правління. Проте ворота залишалися замкненими, вежі світилися, але варта була розслаблена — надто впевнена у новій володарці.

Невидима карета зупинилася в затінку старих мурів. Уляна з Орелієм сплигнули на сніг, прикрившись накидками, які бабуся напоїла заклинанням тіні. Амулети блиснули — і вже за мить їх не було видно навіть у світлі нічних факелів.

— Пам’ятаєш, де вхід до підземного ходу? — пошепки запитала Уляна, ковзаючи поглядом по стінах замку.

— За каплицею. Старий колодязь, закритий решіткою. Вартові обходять його тільки раз на годину.

Вони обережно пересувались у тіні, наче частина нічного вітру. Двоє вартових стояли біля входу до каплиці, але за мить до того, як Уляна й Орелій підійшли ближче, з іншого боку замку здійнявся гучний вибух — їхні союзники відволікали увагу. Вартові побігли туди.

— Зараз, — прошепотіла Уляна, і вони проскочили до колодязя.

Амулет знову блиснув, коли вона торкнулась залізної решітки. Метал розчинився, наче віск, відкриваючи темний спуск униз. Усередині пахло вогкістю, землею та ще чимось стародавнім. І небезпечним.

— Ми маємо двадцять хвилин, щоб потрапити до підземель, — сказав Орелій, обертаючись до неї. — Мої батьки там, — додав тихо. — Ми їх виведемо.

— А Дарина?

— Після. Спочатку сім’я. Потім трон.

Вони бігли кам’яними проходами, тіні миготіли на стінах, а далекі голоси вже лунали десь угорі — Дарина дізнавалась, що щось іде не за планом.

Уляна поклала руку на двері в’язниці. Її долоня спалахнула — захисне плетиво Дарини відчула її силу. Але двері розчинились. І звідти — голос:

— Сину?

Королева. Її голос тремтів від подиву.

— Мамо, тату — хутчіш. Ми вас виведемо.

***

ТИМ ЧАСОМ У ТРОННІЙ ЗАЛІ

Дарина стояла біля вікна тронної зали, вдивляючись у ніч, яку різали червоні проблиски тривоги. Її пальці злегка тремтіли, та обличчя залишалось холодним, майже незворушним. Поряд стояв її головний слуга — старий чаклун зі зламаною спиною та ще не зламаною відданістю.