Світлана Прокопенко - За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко

Завіса опускається під звуки примирення, де мелодія життя продовжує звучати у серцях

Після зворушливої зустрічі Оленки з Агнесою Левицькою, в повітрі оперного театру, здавалося, запанувала особлива атмосфера – атмосфера примирення та надії. Тіні минулого, що довгий час тяжіли над долями кількох поколінь музикантів, почали повільно розсіюватися, поступаючись місцем світлу порозуміння. Софія та Данило спостерігали за внутрішнім зростанням своєї доньки з тихою гордістю, розуміючи, що її щира доброта та мудрість змогли розбудити в згорьованій душі колишньої примадонни ледь жевріючу іскру надії на зцілення.

Їхній затишний дім, з його високими стелями, прикрашеними вишуканою ліпниною, та великими вікнами, крізь які вдень проникало лагідне сонячне світло, а вночі заглядали таємничі зорі, знову наповнився звичним спокоєм та гармонією. Старовинні меблі, дбайливо збережені часом, здавалися ще теплішими, ніби вони також відчували полегшення від того, що напруга минулих років нарешті відступила. Книжкові полиці, їхні вірні мовчазні співрозмовники, зберігали мудрість століть, а старий рояль, їхній незмінний музичний партнер, знову звучав вільно та натхненно, його мелодії перепліталися з ніжним сміхом Оленки та тихими розмовами Софії та Данила.

Вечори вони часто проводили разом у вітальні, де м'яке світло торшера створювало затишну атмосферу. Оленка, вмостившись у великому кріслі біля каміна, читала улюблену книгу, а Софія займалася рукоділлям, її вправні пальці швидко плели витончені візерунки на полотні. Данило зазвичай сидів у своєму улюбленому шкіряному кріслі, слухаючи музику у навушниках або переглядаючи партитури майбутніх виступів. Іноді він відкладав свої справи і спостерігав за своїми рідними, його серце наповнювалося теплом та безмежною любов'ю до цих двох найдорожчих у світі жінок.

"Про що ти зараз читаєш, Оленко?" – запитувала Софія, відкладаючи своє вишивання та уважно дивлячись на доньку.

"Це збірка віршів однієї поетеси," – відповідала Оленка, не відриваючи погляду від сторінок книги. Її юний голос звучав задумливо. – "Тут такі глибокі слова про кохання, про втрату, про надію..."

"Почитай нам щось," – просив Данило, знімаючи навушники. Йому завжди подобалося слухати, як Оленка читає, її виразний голос надавав віршам особливої мелодійності.

Оленка усміхалася та починала читати, її голос звучав то тихо та лірично, то емоційно та пристрасно, передаючи всю глибину почуттів, закладених у віршах. Софія та Данило слухали її, затамувавши подих, і в їхніх серцях пробуджувалися власні спогади та переживання.

Після читання вони ще довго розмовляли про поезію, про мистецтво, про життя. Ці вечори були для них особливими, вони зближували їх, давали можливість поділитися своїми думками та почуттями, відчути єдність своєї родини.

Кар'єра Оленки стрімко розвивалася. Її талант скрипальки завойовував все більше шанувальників, її запрошували на престижні концерти, її ім'я з'являлося на афішах відомих філармоній. Софія та Данило пишалися успіхами своєї доньки, але водночас відчували легкий сум через її часті від'їзди.

"Я буду дуже сумувати за тобою, Оленко," – говорила Софія, обіймаючи доньку перед її черговою поїздкою. В її голосі звучала материнська тривога.

"Я теж за вами сумуватиму, мамо," – відповідала Оленка, міцно притуляючись до неї. – "Але я знаю, що ви завжди будете зі мною у моєму серці."

Данило обіймав обох своїх найдорожчих жінок. "Ми завжди будемо тебе підтримувати, Оленко. Вір у свій талант, і все буде добре."

Оленка вирушала в дорогу, несучи в собі тепло їхньої любові та підтримки. А Софія та Данило залишалися вдома, чекаючи її повернення, і їхній дім знову наповнювався тишею, яка, однак, не була порожньою – вона була сповнена спогадами та очікуванням.

Одного осіннього вечора, коли за вікном тихо шепотів дощ, до них несподівано завітав пан Іван Петрович. Він виглядав трохи схвильованим.

"Софіє, Даниле," – сказав він, сідаючи у крісло біля каміна. – "У мене для вас новина."

"Що трапилося, Іване Петровичу?" – стурбовано запитала Софія.

"Я нещодавно розмовляв з Агнесою Левицькою," – повідомив старий концертмейстер.

Софія та Данило перезирнулися. Ім'я колишньої примадонни рідко згадувалося в їхньому домі останніми роками.

"І як вона?" – обережно запитав Данило.

"Вона дуже постаріла та хвора," – сумно відповів пан Іван Петрович. – "Живе самотньо у маленькій квартирі. Її голос вже давно змовк."

Настала тиша. Спогади про минуле знову нахлинули на них.

"Вона щось просила передати?" – тихо запитала Софія.

"Так," – відповів пан Іван Петрович. – "Вона сказала, що шкодує про все, що сталося. І хотіла б попросити у вас пробачення."

Софія та Данило перезирнулися. Слова старого друга зворушили їх до глибини душі.

"Ми прощаємо її, Іване Петровичу," – сказала Софія після недовгого мовчання. Її голос звучав щиро та спокійно. – "Ми давно вже не тримаємо на неї зла."

Данило кивнув на знак згоди. "Передай їй це, Іване Петровичу. І скажи, що ми бажаємо їй спокою."

Пан Іван Петрович полегшено зітхнув. "Я обов'язково передам."

Після його візиту в їхньому домі запанувала особлива атмосфера – атмосфера прощення та звільнення від тягаря минулого. Вони відчули, як старі рани нарешті почали гоїтися, як з їхніх сердець зникла остання гіркота.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍