Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

Спочатку ніяких змін не відбувається, і чекати стає дедалі важче. Час минає, і все небезпечніше перебувати в чужому таборі. Пенсі із завмиранням серця думає про те, що буде, якщо до намету увійде хтось із мисливців. Але тягнути на собі несвідоме тіло вона не в змозі. Рука нерішуче намацує ніж на поясі. Напевно, для руїнниці краще опинитися мертвою, ніж продовжувати жити на потіху людської спільноти?.. Але чи зможе Пенсі подолати свої власні правила і холоднокровно вбити розумну істоту? Це жахливо. Щоб не тремтіли губи, Пенсі з силою прикушує їх і продовжує чекати.

Несподіваний кашель жертви так різко розриває тишу, що Пенсі ледь не підстрибує на місці, а слідом кидається вперед і затискає руїнниці рота. Потім доводиться і зовсім обхопити її всіма кінцівкам, щоб та не смикала руками і не шуміла. До того моменту, коли в очах полонянки нарешті з'являється осмислений вираз, Пенсі вже втомилася і змокла — вона всерйоз вважає помилкою свій прихід у ций намет. Але, здається, удача сьогодні на її боці, бо ніхто не почув галасу і не зайшов перевірити.

— Не смикайся, я тебе звільняю, — ледве чутно шепоче Пенсі на вухо руїнниці. Та відсторонено дивиться вбік, вдаючи, що не розуміє слів, однак зайвих рухів більше не робить і дихає навіть ледь-ледь, стримано пропускаючи повітря крізь губи. Лише один раз тихий видих змінюється шипінням, Пенсі саме тоді розплутує пошкоджені мотузкою руки, але звук швидко вщухає.

Руїнниці щастить. Мисливці носять із собою якомога менше металу, тому кайданів для неї не було припасено, а мотузку завжди можна обережно перерізати. Їй не перебили ноги чи руки, і вона може йти. А щодо синців по всьому тілу й обламаних рогів... Так без останніх навіть простіше пробратися крізь вузькі прорізи, які Пенсі робила під себе в тканині намету й кам'яній кладці стіни.

— Вставай, — обхопивши за лікті полонянку, вона різко підіймає її на ноги. Їй навіть вдається стояти рівно, недовго, а коли ця коротка мить закінчується, руїнницю хилить на правий бік, і вона важко спирається всією своєю вагою на плече Пенсі. Врятована вища за неї на голову, але на боках під блузою прощупуються кістки ребер, а руки й ноги навіть надмірно худі за людськими мірками.

— Я не можу тебе нести, — пояснює Пенсі, все ще сподіваючись, що її слова розуміють. — Ти або йдеш зі мною, або я залишу тобі ніж. Інакше доля в тебе незавидна — жити, розважаючи натовп.

— Йду, — ледь помітна відповідь, руїнниця повільно, важко, але рішуче відсторонюється і переступає з ноги на ногу. Вона вся тремтить, руки батогами бовтаються вздовж тіла, але вона стоїть і осмислено дивиться світлими очима.

— Добре, — вимовляє Пенсі. Втеча починається.