Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

підтримати. Ненароком зачепила його плече, і Скрипник тихо зойкнув і скреготнув зубами.

— Вам недобре? — тихо запитала дівчина.

На ній і досі був ширококрисий капелюх, який дістався від Клюсика під час баталії на березі. Петро глянув на неї, спочатку не впізнав, і тільки за хвилину мовив:

— Так… нічого страшного… Трохи стомився…

— Ні, ви поранені, — тривожно сказала Марійка. — Від вас пахне кров’ю і якимось недобрим зіллям.

— Яке там зілля? Стрілою зачепило…. Трохи… Застряла, клята…

Марійка рішуче вхопила за повід Петрового коня:

— Тпру!.. Зупинимося… Треба стрілу витягти й перев’язати…

— Ми це зробимо в корчмі… Поїхали швидше!

Та Марійка була не з тих, хто міг піддатися умовлянням. Вона зіскочила зі свого коня і вхопила Петрового жеребця за вуздечку.

— Ось хмара проходить — місяць вигляне на кілька хвилин.

— Геть з дороги! — рішуче гарикнув Петро.

— Що там таке? — обернувся Клюсик і під’їхав упритул.

— А ти, козаче, знай своє! — Марійка вийняла шаблю і, тримаючи її за лезо, легенько штовхнула Клюсика в груди кабзою. — Згинь! Щезни! А то в мене від твоїх кошачих очей мурахи бігають по спині! І ти згинь!.. — наказала графові. — І ви всі! — це вже до решти. — Ми вас зараз наздоженемо.

— Ти од мене відчепишся? — сердито запитав Петро і хотів повернути коня вбік, щоб об’їхати дівчину,

Та вона метнулася під коня і швидким рухом розстебнула попругу. Петро разом з сідлом з’їхав униз, просто дівчині на руки. Він міг би зараз відштовхнути Марійку, покликати Клюсика чи Йована на допомогу, але відчув погляд її очей з темряви, — власне, не погляд, а якусь силу, йому невідому, — і зрозумів, що її слова то не прохання, а наказ, якому треба скоритися.

— Ну, давай, давай, тільки швидко… — пробурмотів він.

Марійка почала обережно знімати плащ. Зняла швидко, не завдавши ніякого болю. Далі так само обережно розірвала сорочку і оголила плече.

Дощ іще йшов, але косий, сліпий, бо саме зараз зійшов місяць, і в сріблистому сяйві, під перлистими струменями дівчина схилилася над його раною. Зняла капелюха, щоб не заважав, і Петро кинув оком на її обличчя. Обличчя було, як у всіх піснях, — брови, мов шнурочки, вуста, мов коралі, а очі, мов зорі. Тільки було щось в отих очах, що заворожувало. Петро спостеріг це тільки зараз. І заворожувало якось особливо. Скрипник, який бував у хтозна-яких бувальцях, знав, що є люди, які можуть одним поглядом нав’язати свою волю, — і він ніколи не піддавався таким людям. А от зараз піддався, бо був поранений…

— Ти обламав стрілу? — запитала Марійка.

— Хотів витягти… Та не вийшло…

Вона обережно помацала плече з того боку, з якого мала вийти стріла. Петро охнув і скреготнув зубами.

— Нічого, потерпиш, — лагідно мовила Марійка. — Зараз буде не боляче. Ти не одвертайся! Ану, поглянь мені в очі, поки ще місяць світить!

«Ото мені ще якісь дурниці!» — хотів відмахнутися Скрипник, але поглянув. Якого кольору були очі в Марійки, при місяці не можна було розгледіти, головне в іншому: ці очі були бездонно глибокі, такі глибокі, що в них можна було бачити зазір’я.

— Ну, що? — спитало із зазір’я. — Болить плече? Чи ні?

— Ні, не болить, — слухняно відповів Петро. І справді, плече не боліло, а тільки відчутно було, наскільки ввійшла в нього стріла.

— Назад тягти не можна, — промовила Марійка. — Наконечник лишиться… Ну, що ж, спробуємо з другого боку…

Вона хутко обійшла Петра, шелеснула її спідниця, зачепилася за плече, мов вітром війнуло. Потім він відчув: одна її рука, незвично чіпка й сильна, як для дівчини, — лягла з правого боку від того місця, де мала б вийти стріла, а друга лягла з лівого боку. Потім ззаду на рану натиснуло щось тверде («Коліном уперлася!» — вгадав Скрипник), було не боляче, але якось незвично моторошно. І Марійка з силою притисла коліно до плеча, а руками потягла плече на себе. Потемніло в очах…

— Місяць зайшов, — сказала дівчина. — Не боляче?..

— Ні, — прошепотів Петро. І він зрозумів, що стріла уже вийшла назовні. Він підняв праву руку і намацав твердий наконечник стріли на своєму лівому плечі…

— Гаразд, — почув голос Марійки. — Сиди на місці.

Вона знов обійшла його, стала перед ним на коліна, і Петро відчув її гарячий подих у себе на грудях… Дівчина взяла стрілу зубами, стисла її щосили, а потім уперлася руками в Петрове плече і почала тягти на себе шматок смертоносної очеретини з гострим наконечником… І от вони впали на землю: він навзнаки в один бік, а вона — в другий…

Він лежав, зціпивши зуби від болю, але відчував, що ота розпечена заноза вже вийшла з тіла. І ще чув, як з нього знову юшить кров і ніби приносить полегшення.

Марійка нахилилася над ним, погладила навколо рани пальцями, щось прошепотіла… Потім наказала:

— Заплющ очі!

Проте Скрипник очей не заплющив, він дивився на дівочу постать над собою. І хоч було темно, проте у пітьмі вгадував, як вона одірвала від своєї сорочки шмат полотна. Потім дівчина нахилилась над Петром, підвела його і почала зав’язувати рану щойно відірваною полотниною…

— Візьми стрілу з собою, — наказала вона Скрипникові. — Треба її роздивитися при світлі.

Хотіла ще сказати, що стріла тхне поганим, але вирішила даремно не турбувати козака.

І ще вона відчула оце зараз, коли Петро дивився їй у вічі і вона знімала йому біль, що доторкнулася до якоїсь великої і страшної таємниці, про яку їй, простій дівчині, знати не велено…

Марійка затягла під черевом Петрового коня попругу, потім перевірила, чи все гаразд у її коня.

Петро незграбно, боком, мов ведмідь, аж кінь стривожено захропів, підійшов до свого коня. Марійка допомогла йому сісти, і він не одмовився від її допомоги, бо ще й досі відчував себе у її владі. Потім дівчина легко скочила в сідло, і вони помчали вслід за Клюсиком, який чекав їх кроків за триста.

Знову виглянув місяць із-за хмари, але дощ не припинявся, він простягував до землі свої косі сріблисті нитки. Внизу, на землі, було зовсім тихо, але десь там, угорі, де хмари, мабуть, гуляв вітер.

Петро їхав за Клюсиком і думав про те, що в світі багато що відбувається непередбаченого. І ще думалося: такий він малий і тісний, цей світ, порівняно з тим зазір’ям, яке кілька хвилин тому глянуло в очі Скрипникові.

Про те, що світ тісний, думав і Клюсик. Він думав про те, що людські дороги дивно перетинаються. От і сьогодні він стрів брата й сестру Мусія