Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Частина 3. Пролог

Липень видався спекотним, але цього вечора вітер ніс із собою дивний холод. Вулиці міста, вимиті нещодавньою зливою, віддзеркалювали тьмяне світло ліхтарів. В повітрі стояв запах мокрого каміння, липових квітів і чогось майже невловимого — змішаного з тінню ночі.

Астрід Еріксен стояла на вузькому балконі своєї квартири, закутана в легкий светр із вирізом на плечах. Волосся, довге, густе, кольору гіркого шоколаду, спадало на спину, де волога від вечірнього повітря вже почала плутати окремі пасма. Вона повільно вдихнула, затримуючи подих, наче хотіла вловити щось, що прослизало крізь пальці.

Позаду, у вітальні, чути було глухе бурмотіння телевізора. Її брат, Себастіан, старший на три роки, сидів на дивані, не відриваючи очей від екрану. Його рука мляво лежала на підлокітнику, а пальці методично барабанили по тканині.

— Довго ще стоятимеш на балконі, наче героїня з дешевої драми? — пробурчав він, не відриваючи погляду від гри.

— Ти коли-небудь відчував, що щось не так? Що світ… змінився, але ти не можеш пояснити як?

Він перевів на неї погляд. Очі були такими ж темними, як і її власні, але в них не було тієї тривоги, що гризла її зсередини.

— Це тому, що ти майже не спиш, — сказав Себ, повертаючись до екрану. — Занадто багато кави, занадто багато книг і... — він скривився. — Занадто багато похмурих думок.

Астрід склала руки на грудях.

— А якщо це не просто втома?

Себастіан зітхнув і вимкнув телевізор.

— Тоді це твій новий психоз. І що на цей раз?

Вона вагалася. Минулої ночі їй наснився дивний сон. Вогонь, що танцював у темряві. Чоловік у срібній короні, який простягав руку, але перш ніж вона змогла до нього доторкнутися, все перетворилося на попіл.

— Я бачила сон.

Себастіан пирхнув.

— Ти завжди бачиш сни.

Астрід похитала головою.

— Цей був інший.

Вона знову поглянула на нічне місто. Ліхтарі мерехтіли, відкидаючи дивні тіні, і їй здалося, що там, серед темряви, хтось стояв.

Спостерігав.

Астрід довго дивилася вниз, на темний провулок між будинками. Дощові калюжі відбивали світло неонових вивісок, але серед віддзеркалень щось рухалося. Ледве помітно, краєм зору вона вловила фігуру, яка стояла в тіні між двома будівлями.

— Себ… — голос її звучав тихо, майже приглушено.

Брат підняв голову, кинувши на неї змучений погляд.

— Що ще?

— Там хтось є.

Себастіан підвівся, потягнувся й рушив до балкона. Він ліниво визирнув вниз і лише скептично зітхнув.

— Серйозно, Астрід? Ти навіть не спиш нормально останні кілька ночей, а тепер ще й вигадуєш переслідувачів.

— Я не вигадую.

Вона не відводила погляду. Фігура була там — висока, темна, майже нерухома, немов частина самої ночі. Її неможливо було розгледіти чітко, але відчуття… воно було майже фізичним.

Себастіан помахав рукою перед її обличчям.

— Гей, повернись на землю. Тобі потрібен відпочинок.

— Себ, я серйозно…

— І я серйозно. Пішли всередину.

Астрід неохоче відірвала погляд від провулку й ступила в кімнату. Але навіть коли вона зачинила двері балкона, відчуття чужого погляду не зникло.

 

Пізніше тієї ночі вона не змогла заснути.

Годинник на тумбочці показував 02:13. Її кімната була напівтемною, і лише тонкий промінь світла з вулиці підсвічував полиці з книгами, що вишикувалися біля ліжка.

Астрід лежала, втупившись у стелю, коли почулося…

Тихе постукування.

Вона сіла, напружено прислухаючись.

Раз. Два. Три.

Звуки долинали з балкона.

Її шкіра вкрилася мурашками.

Повільно, затримуючи подих, вона спустила ноги на підлогу й ступила до дверей. Коли вона їх відкрила, її охопило дивне відчуття, наче світ навколо став трохи… іншим.

На балконі нікого не було.

Тільки вітер колихав фіранки, а місяць кидав тьмяне світло на мокрі дошки.

Але там, на поруччі, лежала річ, якої тут точно не було раніше.

Срібний перстень, старовинний, з хитромудрим візерунком, що нагадував змій, які обвивалися довкола чорного каменю.

Астрід тремтячими пальцями підняла його, відчуваючи, як метал обпікає її шкіру.

Знизу, з вулиці, почулося коротке, ледь чутне сміхотіння.

Воно змусило її серце пропустити удар.

Вона знала цей сміх.

Він звучав у її снах.

Астрід стискала перстень у долоні, відчуваючи, як холодний метал пульсує, майже ніби живий. Її погляд метнувся вниз, на темну вулицю. Жодного руху. Лише самотній ліхтар, що мерехтів, кидаючи довгі тіні на мокрий асфальт.

Але вона чула це.

Сміх.

Тихий, ледь відчутний, він розчинився в нічному повітрі, залишаючи по собі відчуття чогось чужого, невловимого.

Астрід зробила крок назад, не випускаючи перстень.

Щось було не так.

Двері на балкон зачинилися зі скрипом, і вона, не гаючи часу, сховала знахідку у шухляду біля ліжка. Серце калатало, але розум наполегливо повторював: це збіг, це випадковість, це просто сон.

Тоді чому їй здавалося, що вона вже бачила цей перстень раніше?

 

Ранок прийшов надто швидко.

Коли Астрід вийшла на кухню, Себастіан уже сидів за столом, згорбившись над телефоном. Його чашка з кавою парувала, а сам він виглядав так, ніби теж не виспався.

— Ти коли встав? — запитала вона, наливаючи собі чаю.

— Хвилин двадцять тому, — пробурмотів він. — Чого так рано?

— Заснути не змогла.

Себ підняв на неї погляд.

— Через твого таємничого переслідувача?

Астрід знизала плечима, зробивши ковток гарячого напою.

— Не знаю.

Брат скептично примружився.

— Це не "не знаю" обличчя. Це "я в паніці, але прикидаюся, що все ок" обличчя.

— Дякую за аналіз, докторе Фройд.

— Астрід.

Вона нервово зітхнула.

— Просто… — вона зам'ялася, ковтаючи слова. — Учора хтось був на балконі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍