Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

 

— Тоді зроби тест ДНК! — різко випалила я, вже не стримуючи емоцій. — Ти боїшся правди, Емір? Чи тобі просто зручно годувати, поїти й утримувати чужих дітей?

 

Він здригнувся, ніби я влучила прямо в ціль. Але лише на секунду.

 

— Ти забагато собі дозволяєш, — сказав він, спираючись ліктями на стіл.

 

— Ой, вибач, ваша турецька величносте, що не мовчу! — зухвало парирувала я, нервово крокуючи по кабінету. — Але дай-но я вгадаю ще одне. Ти себе на мені перевіряв, так?

 

Його погляд став різкішим, він відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях.

 

— Що ти маєш на увазі?

 

— У ту ніч! Після загибелі Саліма. Ти вирішив провести експеримент: чи завагітнію я, чи ні? Так? — я нахилилася вперед, шукаючи хоч якусь реакцію. — Або ти просто хотів подивитися, чи ще здатен?

 

— Це не так, — його голос був тихий, але від нього несло кригою.

 

— Справді? — я саркастично вигнула брову. — Тобі п’ятдесят років, і ти вирішив, що це буде геніальна ідея — переспати з дівчиною свого сина, щоб перевірити свою безплідність?

 

— Мені сорок вісім, — різко перебив він.

 

Я пирхнула й сіла на край дивану.

 

— Сорок вісім? Ну, добре, тоді зроблю вигляд, що ти ще молодий і гарний, — я швидко додала: — І виглядаєш, звісно, чудово. Але це не міняє суті справи, Емір.

 

Він скрипнув зубами, втупивши погляд у келих.

 

— Я не планував цього, — нарешті сказав він. — Це сталося… імпульсивно.

 

— Імпульсивно? — я мало не задихнулася від обурення. — Ти хоч розумієш, наскільки це було низько? Як ти можеш спокійно дивитися мені в очі після цього?

 

Його погляд різко повернувся до мене.

 

— Ти думаєш, я про це не думаю? Що мене не мучить совість?

 

— А мучить? — я підняла підборіддя, кидаючи йому виклик. — Тоді як ти поясниш той факт, що тобі вистачає нахабства знову рятувати своїх дружин і дітей, вплутуючи мене в цей цирк?

 

— Зараз те, що я тобі скажу, має залишитися між нами, — раптом сказав він, перебиваючи мої слова.

 

— Ну, ти ж знаєш: я могила, — відповіла я, хоча мій голос все ще тремтів від гніву.

 

Він замовк, вдивляючись у стіну.

 

— Лікарі кажуть, що моя безплідність — набута, — нарешті вимовив він. — Раніше все було… нормально. Але тепер…

 

Його голос затих. Я завмерла, навіть не знаючи, що відповісти.

 

Коли я доторкнулася до його плеча, відчула, як під моїми пальцями заворушилися тверді, наче кам'яні, м’язи. Він був настільки напружений, що здавався готовим вибухнути від однієї зайвої фрази. Мене це трішки налякало, але більше викликало співчуття. Людина явно перебувала на межі, хоча й намагалася це ретельно приховувати.

 

— Емір, — майже пошепки звернулася я, намагаючись звучати максимально лагідно.

 

Він не відповів, лише глухо видихнув. Мені здалося, що від того видиху навіть вогонь у каміні став менш завзятим.

 

— Послухай, — я зробила крок ближче, накриваючи його плече долонею. — Ти ж не залізний. Трохи розслабся. Давай я тобі допоможу.

 

Його реакція була непередбачуваною.

 

— Що ти таке кажеш? Ні, не треба. Ти ж вагітна! — відповів він тоном, який одночасно вказував і на здивування, і на легке обурення.

 

— От чоловіки! — не стрималася я. — Про одне тільки й думаєте!

 

Мій сміх залунав у кабінеті, як вибух шампанського. Я навіть сама здивувалася, як легко він зірвався. Емір кинув на мене швидкий погляд з-під лоба, ніби намагався вирішити, чи сміятися разом зі мною, чи ще трохи побути в образі суворого і знервованого чоловіка.

 

— Ну от і що тут смішного? — буркнув він, але його голос вже не звучав так напружено.

 

— Те, як ти дивишся, наче я тобі зараз голову зібралася відкрутити. Сядь нормально, Емір, я просто хочу тобі допомогти.