Джо Аберкромбі - На лезі клинка

— Я сказав, на все добре!

Плечі селянина опустились. Він востаннє обвів поглядом кімнату. Морроу з величезною цікавістю розглядав щось на дальній стіні, уникаючи його погляду. Лорд-камерґер лише сердито позирав, розлючений через цю непростиму трату часу. Веста вернуло від того, що він є частиною всього цього. Хіс розвернувся і з пониклою головою поплівся геть. Двері зачинилися.

Хофф бахнув кулаком по столу.

— Ви це бачили? — Він гнівно оглянув присутніх, що задихалися від спеки. — Ну і нахабство! Ви це бачили, майоре Вест?

— Так, мілорд-камерґере, я все бачив, — сухо відказав Вест. — Це було неподобство.

На щастя, Хофф не вловив його іронії.

— Неподобство, майоре Вест, саме так: неподобство! Якого біса всі перспективні молоді люди йдуть в армію? Я хочу знати, хто дозволяє цим жебракам сюди являтись!

Він зиркнув на помічника, який, ковтнувши повітря, втупився у свої документи.

— Хто наступний?

— Е-е… — пробурмотів Морроу, — Костер дан Каулт, магістр Гільдії мерсерів.

— До дідька, я знаю, хто він такий! — огризнувся Хофф, змахуючи свіжу порцію поту з обличчя. — Як не кляті селяни, то кляті купці! — гаркнув він на солдатів біля дверей так гучно, що чути було навіть в коридорі. — Що ж, впускайте цього загребущого крутія!

Складно було уявити людину, яка би настільки різнилася від попереднього прохача, ніж магістр Каулт. Це був крупний, вгодований чоловік, обличчя якого було настільки ж пухким, наскільки очі — жорсткими. Його пурпурове вбрання, оздоблене ярдами золотої нитки, виглядало так хвалькувато, що, мабуть, навіть сам імператор Гуркула посоромився би таке носити. Магістра супроводжувала пара старших мерсерів, чий одяг не надто поступався пишнотою. Вест задумався, чи міг би Гудмен Хіс заробити на таку мантію за десять років. Він вирішив, що ні, навіть якби його не позбавили землі.

— Мілорд-камерґер, — прощебетав Каулт і манірно вклонився.

Хофф привітав голову Гільдії мерсерів так холодно, як тільки міг: здійняв брову і ледь помітно порухав губою. Каулт взявся чекати на привітання, більш годяще для такої персони, як він, проте намарне. Він голосно прокашлявся.

— Я прибув, щоб просити аудієнцію з Його Величністю…

Лорд-камерґер фиркнув.

— Весь сенс цієї сесії в тому, щоб визначити гідних уваги Його Величності. Хто не просить аудієнції з ним, той помилився дверима.

Стало очевидно, що ця бесіда пройде так само безуспішно, як і попередня. Вест подумав, що в цьому була якась страшна справедливість. До великих і малих тут ставились абсолютно однаково.

Очі магістра Каулта ледь звузились, але він повів далі.

— Шановна Гільдія мерсерів, скромним представником якої є я… — Хофф голосно відсьорбнув вина, і Каулт був змушений на мить спинитись. — …стала жертвою найзловмиснішого і найобурливішого нападу…

— Налий ще, гаразд? — крикнув лорд-камерґер, замахавши порожнім кубком перед Морроу.

Помічник хвацько зірвався з крісла і схопив графин. Каулту довелося зачекати, зціпивши зуби, поки булькало вино.

— Продовжуй! — заревів Хофф, махнувши рукою. — Ми не будемо сидіти тут до ночі!

— Найзловмиснішого і найпідступнішого нападу…

Лорд-камерґер прищурився.

— Кажеш, нападу? Простий напад — це парафія міської варти!

Магістр Каулт скорчив гримасу. Він і його супутники вже почали пітніти.

— Йдеться не про звичайний напад, міролд-камаргере, а про віроломну і зрадницьку атаку, націлену на те, щоб заплямувати блискучу репутацію Гільдії і нашкодити нашим діловим інтересам у Вільних містах Штирії та по всій території Союзу. Атаку, влаштовану певними підступними елементами Королівської Інквізиції, і…

— Я почув достатньо!

Лорд-камерґер здійняв свою велику руку, закликаючи до тиші.

— Якщо це торгівельне питання, його повинна розглядати королівська Комісія з питань торгівлі і комерції, — Хофф говорив повільно і чітко, як директор школи, який звертається до свого найгіршого учня. — Якщо це правове питання, його повинно розглядати відомство верховного судді Маровії. Якщо це питання внутрішньої роботи Королівської Інквізиції, тобі треба домовитися про зустріч із архілектором Сультом. У будь-якому разі, не схоже, щоб ця справа підлягала розгляду Його Величності.

Голова Гільдії мерсерів розтулив було рота, але лорд-камерґер перебив його, піднявши голос вище нікуди.

— Наш король формує Комісію, обирає верховного суддю і призначає архілектора, щоб самому не займатись усіляким дріб’язком! Як не дивно, ліцензії певним гільдіям купців він надає з тієї ж самою метою, а не для того, щоб торговці… — його губи скривились у презирливу усмішку, — …гребли гроші лопатами! На все добре.

І двері відчинились. Від останнього зауваження обличчя Каулта спаленіло від гніву.

— Можете бути впевнені, лорд-камерґере, — холодно мовив він, — що ми шукатимемо допомоги в іншому місці, і при цьому дуже наполегливо.

Хофф довго свердлив його очима.

— Шукай, де хочеш, — гаркнув він, — і так наполегливо, як тобі заманеться. Тільки не тут. На… все… добре!

Якби можна було заколоти фразою «на все добре», голова Гільдії мерсерів вже лежав би мертвий на підлозі.

Каулт кілька разів моргнув, а тоді сердито розвернувся і покрокував геть з усією гідністю, яку зміг в собі знайти. Його два лакеї пішли вслід, тріпочучи своїми пишними мантіями. Двері зачинилися.

Хофф знову грюкнув по столу кулаком.

— Неймовірно! — вибухнув він. — Які зухвалі свині! Чи вони справді думають, що можуть нехтувати королівським законом і водночас просити у короля захисту, коли щось йде не так?

— О, ні, — відказав Морроу, — звичайно…

Лорд-камерґер проігнорував свого помічника і зі злою посмішкою повернувся до Веста.

— Хоча стеля тут низька, проте чомусь мені здається, що над ними вже кружляло кілька стерв’ятників, чи не так, майоре Вест?

— Дійсно, мілорде-камерґер, — пробурмотів Вест, який уже заледве терпів цю спеку і бажав лише одного — щоб ці муки нарешті скінчились. І тоді він зміг би повернутись до своєї сестри.

Його серце завмерло. Вона стала ще більш проблемною, ніж він пам’ятав. Розуму їй не бракувало, але Вест боявся, що сестра могла собі тим розумом нашкодити. От якби вона вийшла заміж за якогось чесного чоловіка і жила собі щасливо! Становище Веста і без цього було хитким, і бракувало лише, щоб сестра влаштувала щось виняткове.

— Стерв’ятники, стерв’ятники, — бурмотів до себе Хофф. — Огидні птахи, але і з них є користь. Хто наступний?

Спітнілий помічник почувався ще незручніше, ніж дотепер, намагаючись підібрати правильні слова.

— Група… дипломатів?

Кубок лорд-камерґера завмер на півдорозі до рота.

— Дипломатів? Від кого?

— Е… від так званого короля Півночі, Бетода.

Хофф вибухнув від сміху.

— «Дипломатів»? — реготнув він, витираючи обличчя рукавом. — Ти хотів сказати — дикунів!

Помічник непереконливо загиготів.

— О, так, мілорде, ха-ха! Звичайно, дикунів!

— Але небезпечних дикунів, чи не так, Морроу? — посуворішав лорд-камерґер, і його добрий гумор вмить вивітрився. Гиготіння помічника застрягло десь у горлі. — Дуже небезпечних. Треба бути обережними. Впускайте їх!

Дипломатів було четверо.