Клайв Баркер - Що ховається у сутінках. Антология

світанок, і світла було достатньо, щоб побачити його агонію: тіло, що сіпається, мов у судомах, вирячені від жаху очі. З рота його шумувала слина, між ногами темніла мокра пляма.

Вона нічого не робила. Він, здається, бачив, як вона стоїть і спостерігає за ним, але Еллі не була впевнена. Напад, або що це було, його так скрутив, що він звалився з ліжка і помер на підлозі, перед нею, видаючи сморід від вмісту кишечника і сечового міхура.

Речей із собою вона майже не взяла. Просто пішла, нікому не сказавши жодного слова. Кому було говорити? Та й кого це обходило? Можливо, Бог бачив сенс в існуванні її чоловіка, але якщо це так, то Він єдиний, хто це бачив.

На дорогу до Вісконсину пішло сім тижнів, і майже щоночі вона чула уві сні голос Доллі. Якби не було цього, вона б не витримала.

Повернувшись у рідні місця, вона застала хатину спустошеною. Деякі меблі ще залишилися, але той небагацький скарб, який у них був, — чайник, кілька каструль і сковорідок, мітла і таке інше, — зник. Тієї ночі вона спала на підлозі, а наступного дня пішла по сусідах питатися, що з усіма сталося. Їй розповіли, що вони поїхали в Орегон близько трьох місяців тому. Адреси ні в кого, звісно, не було, тому що мандрівники самі не знали, де осядуть. Більше вона їх не бачила і навіть не чула про них новин.

Сусіди зустріли Еллі щиро. Вони забезпечили її всім найнеобхіднішим, щоб вона змогла влаштуватися в хатині, і вона залишилася там. Дехто радив їй їхати до міста, але такого бажання в неї не виникало. «Поживу сама, — говорила вона, — подивлюся, як упораюся».

І з’ясувалося, що впоралася вона чудово. Знайшла роботу на кормосховищі в місті, і це дало їй достатньо грошей, щоб утримувати хатину і мати хліб на столі.

За приятеля їй була Доллі. Наступного дня після повернення вона сходила на річку, і лялька знайшлася там, де й була захована багато років тому. Вона, звісно, відволожилася від тривалого лежання під землею, але висохла так, що й сліду не залишилося. Якось увечері, коли Еллі сиділа біля вікна і спостерігала, як сонце хилиться до небокраю, у неї з’явилася одна маленька кумедна ідея. Наступного дня вона купила в місті складаний ніж і почала переробляти ляльку так, щоб її товариство було приємнішим. Вона не поспішала, бо воліла зробити це з душею. Зникли ручки і ніжки, зникли вушка і все інше, крім крихітного носика, що виступав. Тільце вона зробила більш тонким, але не занадто. Як навчала її подруга-повія, відчуття наповненості дуже важливе. У різних місцях вона прорізала жолобки — лише для того, щоб додати гостроти відчуттям. Потім, мирно сидячи у кріслі-гойдалці (це був єдиний предмет розкоші в домі), вона задерла спідниці і влаштувала з лялькою невеличку вечірку. Це було просто чудово.

Еллі дожила до вісімдесяти дев’яти і жодного разу, аж до кінця, не прийняла під своїм дахом жодної людини — ані чоловіка, ані жінки. Та мені ніхто і не потрібен, сказала б вона.

Пітер Страуб

Збірка оповідань Фредді Протеро

Вступне слово — Торлесс Магнуссен, доктор філософії

У цій книзі зібрані в хронологічному порядку всі відомі оповідання, написані Фредериком «Фредді» Протеро. З причин, які досі залишаються нез’ясованими, він помер «під час одиночного польоту» (це його вислів, який означає подорож у пошуках самотності) на полі, за два квартали від свого будинку у Проспект Фейр, Коннектикут. Смерть зареєстровано в січні 1988-го, за дев’ять місяців до його дев’ятого дня народження. Сталося це в неділю. У час, коли настала смерть, приблизно о четвертій годині сонячного, морозного і сніжного дня, на письменнику були: давно малий на нього жовто-коричневий зимовий комбінезон з капюшоном, червоний вовняний шарф, прикрашений «фестонами»; імітація светра грубої в’язки, блакитний з косами; зелено-синя сорочка «Семс»; темно-зелені вельветові штани з вилогами, які вже почали протиратися; безформна біла футболка «Жокей», яка була на ньому і попереднього дня; труси «Жокей», що колись були білими, а зараз мали лимонно-жовті плями на Y-подібній передній частині; білі високі шкарпетки; кросівки «Тру Велью» на липучках, зношені майже до дірок; чорні гумові чоботи до коліна з шістьма металевими пряжками.

На маленькому, розміром з тостер, могильному камені, установленому на великому цвинтарі «Галліксон і син» у Проспект Фейр, зазначено: «Фредерик Майкл Протеро, 1979—1988. Ще один янгол на небі». За такий короткий проміжок часу, а насправді лише за три роки з восьми з половиною, Фредді Протеро з безпрецедентною швидкістю здолав шлях від учня до майстра, створивши десять з тих оповідань, що вважаються найяскравішими в англомовній літературі. Я вірю, що це зібрання відтепер стане гідним пам’ятником унікальним досягненням — і складнощам — єдиного справжнього вундеркінда американської літератури.

Те, що особливості прози Протеро дають підґрунтя для різних тлумачень, лише робить її ще більш цікавою в очах науковців і масового читача. Розповіді, які почалися в 1984-му з дитячих, грубих і простих, і розвинулися в більш відточені (хоч і не остаточно сформовані) форми вираження, вочевидь, передавалися від його матері, Варді Протеро, у дівоцтві Бартелмі (Баат, баат, мамма ка). Хай там як, мама Баат Протеро зберегла їх (можливо, після того, що сталося?) в окремих теках із манільського паперу в охайній полірованій шухлядці з деревини черешні.

Як свідчить наведений вище приклад, найраніший Протеро — оповідання, написані, коли йому було від п’яти до семи років, — є вільним звуковим записом мови, давно прийнятим в американській початковій школі. Читач легко розшифрує дитячий код, хоча, можливо, варто пояснити, що «паний хлюп» — це «поганий хлопець».

Від першої до останньої, розповіді показують, що автор відчував постійну присутність «паного хлюпа». Грізна невиразна постать, наділена всією страхітливою силою і злістю чудовиська з-під дитячого ліжка, раз у раз з’являється в цих творах. Однак «чудовисько» Протеро не обмежує себе сидінням під ліжком. Воно тиняється всіма тими вимушено нечисленними місцями, де буває автор, а саме: через двір перед будинком; по Герхард-стрит, яка проходить повз будинок; крізь супермаркет, який він, у візочку, відвідував з матір’ю; і, можливо, головне — темними, гучними вулицями міста, якими йому кілька разів довелося пройти з батьком, коли Р(андольф) Салліван «Саллі» Протеро брав його із собою до адвокатської контори, де проводив по шістдесят годин на тиждень, домагаючись партнерства, яке було досягнуто в 1996-му, за вісім років після смерті його сина і