Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

Тієї ж миті він змовк й густо почервонів, не чекаючи від себе такої відвертості. Жозефіна взяла його руку й міцно стиснула.

— Це справляє мені неабияку радість, дорогий Франце, — відповіла вона вже дещо тихішим голосом. — Як ваші репетиції?

— З усіх сил працюю, аби ви не пошкодували.

— Аніскільки у вас не сумнівалася...

Наступної миті жоден з них не знайшов потрібного слова, щоб продовжити розмову, тому запала незручна мовчанка.

— Знадвору збирається на грозу, — першою озвалась Жозефіна. — Шкода, бо було б чудово з вами прогулятись і обговорити майбутній концерт.

— Концерт? — перепитав Моцарт.

— Авжеж, — дзвінко засміялася вона, — чи ви вже забули?

— Ні, що ви! Звісно, я пам’ятаю.

— Можливо, обговоримо його завтра за сніданком?

— Охоче.

— Та й, правду кажучи, я кепсько почуваюся з дороги.

— Дозволите провести вас до вітальні? — запитав він якось надміру гарячково.

— Так, коли ваша ласка.

Він, як і личило, запропонував їй спертися на його руку. У вітальні вони попрощалися, побажавши одне одному доброї ночі. З радником Кавалькабо, господарем дому, Франц того вечора не побачився. Втім, це його тільки тішило...

У своїй кімнаті, попри пізню годину й утому, він не зміг заспокоїтись і лягти спати. Міряючи її кроками, Моцарт дослухався, як сильно калатає його серце, і не бажав знати, чи то пак, не бажав визнати причину свого неспокою.

Минула година, потім ще одна... Було вже за північ, коли він важко опустився на крісло перед письмовим столом. Знадвору почулося гуркотіння грому, і він смикнувся усім тілом, мовби хтось завдав йому фізичного болю. Втім, здавалось, саме негода підштовхнула його до дії. Тремтячою рукою він вхопив чистий аркуш, поклав його перед собою, а потім вмочив перо у чорнило.

«Дорога пані Кавалькабо», — написав Франц і одразу ж зім’яв аркуш. Взяв інший і вже впевненіше вивів на ньому своє послання:

«Жозефіно,

Ви, мабуть, помітили, що поведінка моя сьогодні була доволі дивною... Не знаю, чи здогадуєтесь чому. Вона гріховна, негідна, але, на жаль, сильніша за мене. Так, мої почуття до Вас спалахнули раптово, наче пожежа, і от-от мене спопелять. Я боявся зізнатися в цьому собі самому... Але краще бути чесним. Аби це полум’я не завдало шкоди й вам, я змушений залишити цей дім... Ні, не так. Утекти. Ганебно, наче злодій!

Прошу, пробачте мені за все... За мою невдячність і за те, що не виправдав Ваші сподівання.

І заради Бога, спаліть цей лист.

Ваш Франц».

Дописавши, він склав аркуш учетверо і, перехиливши свічку, скріпив папір кількома краплями воску. Тоді підвівся з-за столу й швидко одягнув сурдут, капелюх й рукавиці. Взявши в одну руку підсвічник, а в іншу лист, Моцарт тихо вийшов за двері. Намагаючись ступати якомога тихіше, він спустився до пивниці будинку, де жив Леон Шнайдер, секретар Кавалькабо. Доки не було господарів, вони потоваришували, і Франц тепер розраховував на його допомогу.

Постукавши в двері кімнати Шнайдера, утікач подумки молив Бога, щоб чоловік прокинувся одразу. Повторний стукіт міг би розбудити когось із слуг. На щастя, секретар ще не спав. Прочинивши двері, він з подивом витріщився на нічного гостя.

— Франце? Ви? Що сталося?

Моцарт підніс палець до губ.

— Тихіше, пане Шнайдере. Впустіть мене, прошу.

— Звісно, — сказав той, відступаючи вбік, — заходьте...

Той хутко зайшов досередини. Шнайдер безшумно зачинив за ним двері. Секретар був у довгій до п’ят нічній сорочці і в кумедному ковпаку на голові.

— Куди ви зібралися, пане Моцарте? Бачили, яка там погода? — спитав він упівголоса. — Вирішили прогулятися серед ночі?

— Якщо й так, то проситиму вас порадити маршрут.

— Тоді раджу вам помандрувати до свого ліжка й лишитися там до ранку, — в тихому голосі секретаря відчувалося неприховане роздратування.

— Ради Бога, пане Шнайдере, мені зараз не до жартів.

— А хто жартує, молодий чоловіче? Я серйозно.

— Мені треба негайно покинути цей будинок.

Шнайдер зміряв його підозрілим поглядом.

— Що ви накоїли?

— Нічого.

— Тоді чому тікаєте?

— Щоб... не накоїти.

— А сюди прийшли побажати мені добраніч?

— Ні, до вас я прийшов просити екіпаж.

— Екіпаж? Глупої ночі? Та ви з глузду з’їхали, пане Моцарте!

— А ще просити вас передати пані Кавалькабо ось цей лист, — Франц, мовби не чуючи його слів, простягнув скріплений воском папір, — особисто їй в руки... Прошу вас.

Шнайдера це приголомшило. Він важко зітхнув і сховав послання до шухляди свого столу. Потім накинув на сорочку теплий халат і забрав у Франца з рук підсвічник.

— Вранці скажете, що я вам погрожував... — розгублено пролепетав Моцарт.

— Ви? Погрожували? Чим? Забити мене до смерті своїми нотами?.. Не смішіть! Гаразд, якось викручусь.

Він вже зібрався відчиняти двері, коли зупинився й знову перепитав:

— Але все-таки. Куди саме ви зібралися?

— Не знаю, — щиро відповів Моцарт, — спочатку зупинюсь де-небудь у готелі, а далі — буде видно.

— Їдьте до Жовкви, — порадив йому Шнайдер, — наші візники добре знають дорогу. До ранку там будете. Крім того, в цьому містечку є більш-менш пристойні місця, щоб там міг зупинитися порядний панич. Перебудете там якийсь час, а потім вже вирішуйте, куди прямувати далі.

Франц мовчки кивнув. Він гадки не мав, де та Жовква, але принаймні визначив собі тепер бодай якусь мету.

Вони покрадьки вийшли з кімнати і, піднявшись спочатку вгору по сходах, обережно попрямували до чорного виходу, про існування якого Моцарт і не підозрював. Пригнувши голови, наче нічні злодії, чоловіки пройшли вузьким коридором з низькою стелею. В кінці виявились невеликі двері, що вивели їх на внутрішнє