Автор невідомий - Народні казки - Норвезькі народні казки

Ішов він, ішов і надвечір добувся до королівського двору.

Король саме стояв на ганку й запитав його, куди він іде.

— Та хочу десь найнятися в найми, — відповів хлопець.

— То ставай до мене пасти семеро лошат, — сказав йому король.

Він визначив хлопцеві ту саму винагороду й ту саму кару, що і його братові. Хлопець залюбки погодився на королеву умову, бо сподівався довідатись, що лошата їдять і що п’ють.

Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, вони вибігли з двору і помчали через гори й долини, а хлопець за ними. Але й він не забіг далі, як його брат. Десь через годину він, знесилений і спітнілий, досяг гірської ущелини, де сиділа стара жінка й пряла. Вона гукнула хлопцеві:

— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!

Хлопець залюбки підійшов до старої і вмостився біля неї. Хай собі лошата біжать, куди хочуть, подумав він. І так просидів біля старої цілий день.

Коли ввечері лошата поверталися, стара дала хлопцеві жмутик моху і дзбан з водою, щоб він показав їх королю.

— Можеш ти мені сказати, що мої семеро лошат їли і що пили? — спитав його король.

— Ось їхня їжа і ось їхнє питво, — відповів хлопець і показав жмутик моху і дзбан з водою.

Король розгнівався, звелів здерти зі спини у хлопця три паса шкіри, посипати рану сіллю і прогнати його геть.

Удома хлопець розповів, що з ним сталося, і сказав, що більше ніколи не захоче шукати щастя.

Минув день чи два, і Пічкур теж захотів іти в світ.

— Спробую ще я, чи не вгляджу тих лошат, — сказав він.

Двоє старших братів узяли його на сміх.

— Коли нам не пощастило, то куди вже тобі! Ти ж нічого не вмієш робити, тільки сидиш та на вогонь дивишся, — казали вони.

— А я однаково піду, — стояв на своєму Пічкур. — Хочу спробувати щастя.

І хоч скільки сміялися з нього брати, хоч скільки просили його батьки, нічого не допомогло, Пічкур пішов з дому.

Ішов він, ішов цілий день і смерком добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку, ніби виглядав його, і спитав, куди він іде.

— Та шукаю, де б найнятися на службу, — відповів Пічкур.

— А звідки ти? — спитав король, бо не хотів більше брати когось на службу, не розпитавшись, хто він і звідки.

Пічкур розповів, що він брат тих хлопців, які пасли семеро королівських лошат, і спитав, чи не міг би й він завтра постерегти табунець.

— Тьху! — сказав король, бо йому не хотілося й згадувати про тих пастухів. — Коли ти їхній брат, то таке саме ледащо, як і вони. Таких наймитів мені не треба.

— Але ж я вже стільки йшов, то чому б вам не спробувати мене? — сказав Пічкур.

— Коли хочеш, щоб і тобі здерли спину, то про мене, — мовив король.

— Я волію одержати королівну, — сказав Пічкур.

Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, і вони помчали через гори й долини, через ліси й мочари, а Пічкур побіг за ними.

Довго він біг і також добувся до гірської ущелини, де сиділа й пряла стара жінка. Вона гукнула йому, як і його братам:

— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!

— Чешіть свою! — відповів їй Пічкур і побіг далі за лошатами.

Коли він вибрався з ущелини, то побачив найменше лоша.

— Сідай на мене, — сказало воно, — бо дорога далека.

І Пічкур сів на лоша. Довго вони їхали, аж ось лоша питає його:

— Ти нічого не бачиш?

— Не бачу, — відповів Пічкур.

За якийсь час лоша знов питає:

— Ти нічого не бачиш?

— Не бачу, — відповів Пічкур.

їхали вони, їхали, нарешті лоша втретє запитало:

— А тепер ти щось бачиш?

— Так, бачу щось біле, — відповів Пічкур, — наче товсту березову колоду.

— То ми приїхали, — сказало лоша.

Коли табунець добіг до колоди, найстарше лоша відкотило її вбік, і там, де вона лежала, виявились двері, а двері ті вели до невеличкої кімнати, в якій місця якраз вистачило на грубу й на кілька стільчиків. А за дверима висів заіржавлений меч і невеличкий дзбан.

— Ти можеш махнути цим мечем? — спитало в Пічкура лоша.

Пічкур узяв меча, але не подужав навіть підняти його.

— Ану ковтни того напою, що в дзбані, — звеліло хлопцеві лоша.

Він ковтнув раз, другий, третій, і меч став для нього легенький, як пір’їна.

— Візьми тепер цього меча, — сказало лоша, — і в день свого весілля постинаєш нам усім голови, тоді ми знов станемо королевичами, як були раніше. Бо ми брати королівни, з якою ти одружишся, коли скажеш королю, що ми їли і що пили, проте лихий троль наслав на нас чари. А як постинаєш нам голови, не забудь покласти кожну до хвоста. Тоді лихі чари втратять над нами силу.

Пічкур пообіцяв виконати його наказ, і вони поїхали далі.

Довго вони їхали, нарешті лоша спитало:

— Ти нічого не бачиш?

— Не бачу, — відповів Пічкур.

Проїхали вони ще якийсь час, і лоша знов спитало:

— А тепер ти нічого не бачиш?

— Не бачу, — відповів Пічкур.

Проїхали вони ще багато миль через гори й долини.

— Ну, а тепер? — спитало лоша. — І досі нічого не бачиш?

— Бачу, — відповів Пічкур. — Далеко на обрії наче синіє якась стрічка.

— Так, то річка, — сказало лоша, — і нам треба перебратися на другий бік.

Прибігли вони до річки, а через неї перекинутий гарний міст. Перебралися лошата на другий бік і помчали далі. Їхали, їхали, і нарешті лоша спитало в Пічкура, чи він нічого не бачить.

— Бачу, — відповів Пічкур. — Ген-ген на обрії щось темніє, ніби будівля з вежею.

— Так, то замок, і ми туди біжимо.

Коли лошата прибігли до замку, вони стали людьми, королевичами в гарній одежі, а як зайшли до замку, їх пригостили хлібом і вином. Пічкур також зайшов з ними до замку і взяв собі трохи хліба й вина. А коли вони вийшли надвір, королевичі знов стали лошатами. Пічкур сів на найменше лоша, і табунець помчав додому тією самою дорогою, але багато швидше. Ось вони поминули міст, ось березову колоду, а ось і стара жінка сидить край ущелини і пряде. Жінка щось крикнула їм навздогінці, та Пічкур не почув її слів, побачив тільки, що вона була дуже сердита.

Поки вони доїхали до королівського двору, то й смеркло. Король стояв на подвір’ї і чекав на них.

— Ти добре стеріг моїх лошат цілий день? — спитав він у Пічкура.

— Намагався стерегти, —