Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Розділ 7. Спадщина Полум'я

«Є чимало легенд про Початок світу, але нічого перевіреного про цей час ми не знаємо. Нікому не дано відкрити таємниці років мороку, що покриває світ до появи Стихій. Мало відомостей залишилося і про епоху їхнього правління. Дехто запевняє, що перший світ створили вони, інші стверджують, що він був створений у роки Темряви та лише відвойований Стихіями. Хай там як, про ці часи залишилося надто мало відомостей, щоб зараз ми могли знати, хто має рацію.

Наш світ почав своє літочислення пізніше, почав з великої трагедії та великого блага.

Вона з'явилася з нізвідки, приносячи перше світло у темний світ. Чужинка, що дратувала втомлену темряву і тих, хто тут жив. Першою Незнайомку зустріла Стихія Полум'я. Шалена і горда мати Першого Вієна, вона відмовилася вклонитися їй і за легендою напала, але Незнайомка виявилася сильнішою.

Коли Повітря, Вода і Земля прийшли у світі вже з'явилася нова стихія, народжена з крові Полум'я. Стихія смерті. Невидима та невідворотна пряха життєвих ниток. Але слідом за Смертю, у світ прийшла й остання, вічно юна Стихія Життя, народжена зі сліз Незнайомки, вона розлилася безплідною скелястою пустелею зеленню трав, задзвеніла співом птахів.

На тих Стихій, котрі прийшли із запізненням, вона глянула з нескінченним материнським сумом, а в повітрі раптом розлився голос Життя і Смерті, тих, хто дає і відбирає. Тієї ж миті сяйво, нестерпно яскраве для світу, спочилого в темряві піднялося. Розростаючись, пісня ширилася, поки на оксамитові небес з неї не з'явилася Зірка. Холодна іскра живого срібла, перша та найчистіша з усіх, що з'явилися після.

Але тихий шепіт не вщухав, все яскравіше палала зірка, а голоси невловимо змінили тональність. То був уже не шепіт, лише сумна пісня без слів. І знову світло, куди яскравіше ніж раніше, розсіяною хмарою піднялося до небес, знаменуючи годину народження нового світила: яскравого диска місяця.

Зачарована неймовірною красою того, що відбувається, Вода не дотримала здивованого вигуку:

-Терей!

(Дослівний переклад цього слова неможливий, знання про мови древніх нині представлені уривчастим матеріалом. Втім, переважна більшість сходяться перекладі «Осяйна чарівниця»)

І знову змінилося звучання голосів, падаючи до тихого гуркоту. Зірка в небесах спалахнула востаннє, втретє, але більше нічого не змінилося на молодих небесах. Лише зі сутінку за спиною Незнайомки виступили двоє, а вона ж… Все у світі потребує певної плати. Ціною платою молодої богині за можливість дати життя своїм дітям стала її молодість. Саме цього дня світ вперше пізнав в'янення та старість.

Троє прийшли та троє взяли участь у сутичці... Невідомо, чим би закінчилася ця битва, аби стихії володіли всією своєю силою, але на той момент вони були значно ослаблені, адже дали життя своїм першим і останнім творінням.

Коли світ зустрів свій перший світанок, кров стихій окропила землю.

Ту битву нині пам'ятають лише четверо: Богиня-Зірка Терей, її дочка, вічно сумна красуня Місяць Нуат, неспокійний син Сонце Ардар та Перший Вієн…»

 

«Уривок з «Історії світу» автора Іворвен Оллонеліналь дар Фолевікеадар.»

 

Скривившись, Барс прикрила книгу, щоб з роздратуванням подивитися на обкладинку. Інтерес майстра Горика до вієнів був дивним. Скільки б ельфи та дракони не гризлися за звання первородних, насправді цей титул безнапасно ділили між собою вієни та створені після них новими богами альди. Альди давно зникли, змішалися з іншими народами й сліди чистої крові цього народу загубилися, а ось доля вієнів була огорнута мороком.

Просто колись великої раси не стало. Залишилися міста, література і навіть заклинання, а ось народу не стало. Ця історія була настільки давньою, що сам факт інтересу до цього питання з боку Горика був дивовижним. Пильним бібліотекарським хробаком він ніколи не був і з давніми фоліантами його можна було помітити не часто.

Саме тому Анна спершу не повірила собі. Думала, що він прикрив цим інтересом щось певніше, але ні. Горик цікавився саме вієнами.

– Гаразд, значить і ми поцікавимося... – пробурмотіла вона, піднімаючись сходами до другого поверху, щоб заглянути до бібліотеки.

Але дійти не встигла.

Коридор, котрий вів до бібліотеки, був незвично безлюдним. За винятком двох. Одного – зосередженого і зібраного, і другого – притисненого до стіни та піднятого над підлогою за горло.

Від подиву Барс ледь не свиснула, упізнавши свого дорогого чоловіка і демона, з котрим ходила пити каву, Шаїнара. Останній слабо тріпотів у мертвій хваткі демона. Судячи з багряного обличчя – повітря йому не вистачало вже катастрофічно і момент, коли Найстіель все ж таки розтиснув долоню, демон справедливо міг назвати днем ​​свого другого народження.

– Геть пішов, – коротко викарбував він і повільно обернувся до дружини.

Про чоловіка, котрий надривно кашляв біля своїх ніг, він ніби миттю забув. Не сказати, щоб це дуже засмутило Шаїнара. Трохи перевівши подих і кинувши дивний погляд на некромантку, чоловік поспішив забратися. Спершу поповзом, а до кінця коридору все ж таки еволюціонував до прямоходячого, але до цього нікому вже не було справи.

Примружившись, Анна перша порушила тишу. Перекотившись з п'яти на носок, вона зробила крок вперед, щоб зупинитися праворуч від чоловіка.

– І що це було? – вкрадливо поцікавилася вона.

– Навчання азам професійної етики, – незворушно кинув Найстієль, ніби не помітив неприхованого глузування в словах дружини.

– Так?

– Саме.

Не зволікаючи, Найстіель зібрався піти, але не встиг зробити й кроку. Його руку стиснула чіпка жіноча долоня, котра змусила його повільно повернути голову вправо, нагородивши дружину нищівним поглядом.

– А може, ліз, куди тебе не кликали?

Під час посиденьок за чашкою кави Барс з'ясувала, що Шаїнар – птах не дуже високого польоту. Отже, точка перетину з Найстіелем у нього була лише одна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍