Альош Штегер - Прощення

— Вони справді стільки винні?

— Ми всі подивовані. Від Церкви чекають більш консервативної інвестиційної політики. А їх тоді затягло в біржову вирву. Хотіли примножити свої багатства. Інвестували в різні галузі, особливо в телекомунікацію. Після краху на біржі вони втратили все, навіть основний капітал. За даними «Financial Times», на одного вірянина нашої єпархії припадає найбільший у світі борг. Ми таки стали Європою, а в цій історії — навіть мегаполісом, хіба ні?

Білий розглядає безхатька, його гнилі зуби, як вони за розтягненими в усмішку губами жують білий хліб. Слина в кутиках рота, брудні нігті. Білого дивує розбіжність між виглядом чоловіка та тими словами, які видає його рот.

— Найбільше люди ображаються тоді, коли ми не відповідаємо їхнім стереотипним уявленням. Якби Церква діяла догматично і вела консервативну фінансову політику, як від неї й очікують, вона б була просто інституцією зла, одне слово, такою, якою її вважають віддавна. З такою Церквою люди б спали спокійно. Але ж Церква керувалася прагматичними міркуваннями, невідступно дбала про зростання прибутку в дусі неоліберальної доктрини, підпорядкувавши мораль логіці швидкого накопичення капіталу, тож її покарано значно суворіше, ніж було б, якби Церква витратила отой мільярд триста мільйонів якось інакше та менш прагматично. Церкву засуджують за те, що вона є власником оператора кабельного зв’язку, який пропонує пакети з тими ж порноканалами, що й усі інші приватні та державні оператори на нашому ринку. Обвинувачення ці ґрунтуються на ідеї, за яку Церкву зазвичай критикують, — догматичній. Хоча весь цей процес можна оцінити у світлі лібералізації досить жорстких догм та наближення їх до світської логіки і, відтак, до кінцевих споживачів, тобто до віруючих. Але ж така позиція небезпечна для тих, хто живе з удаваної опозиції до церковної ідеології! А наше суспільство сформоване на біполярній ідеології. На цьому етапі атеїстична, квазіліва ідея, по суті, незрівнянно більш моральна, ніж церковна, оскільки приховує свій моралізм за вуаллю нібито просвітницької позиції. Насправді ж у нас у Словенії Просвітництва ніколи не було. На мою думку, аж тепер Церква, проявивши таку неоліберальну ринкову безсоромність, зробила рішучий крок назустріч своїй місії — говорити про Царство Боже на землі. Тільки після нахабних фінансових махінацій Церква змінила свій статус недоторканної на статус вразливої, яка може помилятися, а відтак — більш відкритої та наближеної до людей. Тільки обвал фондової біржі та її фінансових установ зміг перешкодити повній трансформації Церкви і зумовити перегляд словенського суспільного договору.

Роза Портеро нахиляється до Білого і тихо його питає: «Що він каже?»

Білий знизує плечима.

— Здається, Ви розумієтеся на фінансовій галузі, пане…

— Були часи, коли «Сітібанк» пропонував мені стати їхнім брокером. Тричі на тиждень я їздив на біржу до Трієста. Всі читали фінансову аналітику, «Neue Zürcher Zeitung», «Financial Times», і я теж, звісно, але не лише це. Я був, мабуть, єдиним, хто цілком і повністю довіряв інстинкту. Зрозуміти біржу інструментами психології неможливо. Вона не підлягає раціоналізації, оскільки на ній відбувається занадто багато паралельних процесів, щоб міг запанувати логос. На підсвідомому ж рівні процеси можуть бути інтерналізовані. І тоді треба перетворитися на поета. Діяти інстинктивно. Біржа стає твоїм тілом, твоїми нейронами, твоїми клітинами. Й отут з’являється небезпека потрапити в пастку. Неврологічне і вербальне тіла між собою пов’язані жменькою синапсів, сигнал може надходити зі значним запізненням. Мова — бідна, консервативна, парціальна, образи ж цілісні, і тому ми часто не встигаємо свої дії пояснити. Але ж зрозуміло, що інвестори до такого інтуїтивного підходу ставляться не надто схвально. Інвестор не завжди готовий вкласти пару мільйончиків у цінні папери, якщо він не отримує обґрунтування підстав, — навіть якщо інстинкт підказує, що це єдине правильне і раціональне рішення.

Чоловік сьорбає суп, знімає з бороди макарони, з трьох шматків білого хліба виколупує серединки, зминає їх у долоні та кидає до рота.

— Ходімо.

Адам Білий і Роза Портеро переглядаються.

— Подивіться на ситуацію, яка у вас склалася, крізь оптику теорії ймовірності. Зі мною у вас є більше можливостей дізнатися щось про Кирилова, ніж блукаючи самим у неділю ввечері безлюдним Марибором. Це так, ніби ви зібралися на кабукі до Хіросіми через годину після того, як американці скинули на місто атомну бомбу.

Адам Білий і Роза Портеро знову перезираються і мовчки простують за безхатченком. Перетинають площу. Роза Портеро помічає, що в чоловіка на ногах замість шкарпеток — целофанові мішечки, їхні краї визирають із халяв і шелестять, коли ноги ступають по талому снігу.

— Ось цей бар, як не дивно, відчинений. Чи не купити нам якусь літру і не піти до мене? — питає бездомний.

Білий заходить до бару, чоловік за ним. Виходять разом з пляшкою текіли.

— Не бійтеся, — каже чоловік, — audentes fortuna iuvat.[28]

Він дивиться на Розу.

— Den Mutigen hilft das Glück,[29] — продовжує чоловік. — Ви ж читали Вергілія?

Вузька вуличка спускається до Драви, слизька стежка, шматки штукатурки, сліди собачої сечі на снігу. Чоловік відсуває лист бляхи, що затуляє отвір у стіні. Там цілковита темрява. Заходять. Раптом їх засліплює світло. У приміщенні крижаний холод, голі стіни, посередині купи сміття, порожні пляшки, дерев’яні ящики, вологий папір. Вони пробираються далі вузьким коридорчиком, піднімаються скрипучими сходами. Двері. Кімнатка маленька, ліжко, два столи, електричний обігрівач, столик, на ньому — попільничка. Вікно заліплене газетним папером. Крізь літери сіється денне світло.

— Bienvenue.[30] Це мій барліг. Я тут спокійно живу і пишу. Ніхто мені не набридає. Я нікому не набридаю. Це рай на землі.

Чоловік простягає три пластянки, наливає.

— Що з тобою сталося? Як людина, яка була гравцем на біржі, опинилася тут? — питає Білий і надпиває.

— Передбачувані запитання, пане Білий, ніколи не є хорошими запитаннями. Отож я дам таку саму передбачувану відповідь: поезія.

— Поезія?

— Так, поезія. Я був прекрасним брокером. За позичені гроші зробив собі статок. Звісно, він не весь належав мені. Більшість заробленого була власністю тих, хто мені позичив кошти, і все ж моя частка не була незначною. Все тривало доти, доки я всією душею належав біржі, був її рабом. А тоді повернулася поезія. Я писав вірші ще замолоду. Дещо опублікував, а потім натхнення вичерпалося і я думав, що вже ніколи не писатиму. Я лише читав: харчувався дикими зухвалими заломами, комплексністю, які є в кожному хорошому вірші, образами та засобами. Аж раптом одного дня дещо сталося. Повінь. Не повінь, а цунамі мови. У будень я, як зазвичай роблю, коли настають тепліші місяці, поїхав своїм вольво до «Мірамару» і там на пляжі роздягнувся. Був понеділок раннього вересня, пам’ятаю, ніби це було сьогодні. Того дня я заробив кілька десятків тисяч. Стояла погідна днина. Я відчував себе абсолютним господарем своєї долі. Я торкався магми, капітал говорив через мене. Я був його медіумом. А тоді враз щось сталося — і через мене заговорило інше. Це було божевілля. Я як був, у плавках, побіг до найближчого газетного кіоску, купив «Corriere della Sera», кулькову ручку і за три години вкрив віршами всі сторінки часопису. Я сам себе не впізнавав. Я був ніби в трансі й нічого не міг вдіяти з тим, що мова спазматично, абсолютно колонізувала мене. Мене просто