Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Там, у колі із залізних ланцюгів, спокійненько сидів Квіл Кіпс. Підперши рукою голову, він читав при свічках якийсь дешевий роман. З одного боку від нього лежав розпечатаний пакуночок печива, а з другого стояв термос із кавою. Кіпсове обличчя кривилось із нудьги, та враз змінилось, тільки-но ми підскочили до нього.

— Чого вам треба, йолопи? — запитав він.

І не почув у відповідь ані слова.

На ґанку було холодно. Як частенько трапляється лондонськими ночами, сіяв дрібний дощик. Було чути, як він шелестить у кущах, шурхотить об бетонну доріжку, дзюрчить із старої стічної рури. Якщо не брати цього до уваги, в місті панувала тиша: цієї глупої нічної пори все живе заховалось до своїх жител. Холод, дощ і тиша — цілющий бальзам для нас усіх. Це саме те, що завжди допомагало нам заспокоїтись.

Одна з небезпек тривалого перебування в будинку з привидом — це те, що ти починаєш приймати правила гри, нав’язаної тобі ГЬстем. А оскільки ці правила постійно змінюються й викривлюються, ти врешті починаєш відходити від принципів, які зберігають тобі життя. У будинку Ґапі ми потрапили саме до такої пастки й легко дозволили привидові зломити нас, ставши по одному жертвами його психічних атак. І Голлі, й Джордж, і я були вкрай знервовані: зараз ми мовчки стояли на ґанку, жуючи шоколадки й туплячись у пітьму. Зрозуміло, чому привид не зачепив Кіпса: по-перше, той не виходив із залізного кола, а по-друге, вже втратив чуття до потойбічних проявів. А от щодо Локвуда сказати було важче: можливо, він виявився менш вразливим, ніж ми, й привид просто не наважився напасти на нього. Локвуд, до речі, й зараз поводився досить-таки невимушено.

— Як почуваєшся, Люсі? — запитав він, позирнувши на мене. —Сподобалось працювати з нами? Тепер ніхто не скаже, що агенція «Локвуд і К°» не дотримує своїх обіцянок.

Я ковтнула чаю з термоса. Свіже нічне повітря робило своє: з кожною секундою мені ставало легше.

— Це був найкращий вечір у моєму житті, — відповіла я. — Рештки людського тіла й смертельний страх. ГЬстріше навіть за індійський перець.

Локвуд усміхнувся:

— Ти дуже допомогла нам. Ми з Джорджем та ГЬллі бачили якихось два-три видива, й квит. А найбільше відомостей зібрала саме ти.

Я не змогла втриматись, щоб не всміхнутись йому у відповідь. Локвудові компліменти завжди тішили мене.

— Найбільше, та все одно недостатньо, — заперечила я. — Я чула Ґапі майже в кожній кімнаті. Чула, як він ходить, їсть, насвистує, навіть ріже щось на кухні. І Голлі, і Джордж, і я бачили уривки видив з минулого — і все це знову-таки відбувалось у різних кімнатах. От тільки самого Ґапі ми так і не побачили, а отже, анітрохи не наблизились до Джерела.

Локвуд хитнув головою:

—Я думаю, що все-таки наблизились. Погляньте самі: стіл, кістки, каструля — все це частини одного прояву. Привид Ґапі — це не частина будинку, а салі цей будинок. Він не прив’язаний до певного місця — він усюди. Джордже. ти казав нам, що Ґапі вкрай рідко залишав будинок. Тож природно, що він злився з будинком в одне ціле. Хоч Ґапі давно вже мертвий, цей зв’язок досі зберігається. Мені здається, що він досі тут.

— А може, це все ж таки привид жертви? — обізвався Кіпс. — Завдяки Джорджеві ми знаємо, що рештки бідолахи знаходили майже в кожній кімнаті. У вітальні — стопу, в коморі — нігті...

— В коморі — очі, — виправив його Джордж. — У банці.

— Дякую, — буркнув Кіпс. — Більше подробиць не треба. Я хотів спитати: хіба це не може бути привид пана Данна? До того ж ви кажете, що чули його крик...

— Чули, — підтвердила я. — Та я все одно вважаю, що це Ґапі. Усі звуки, які я вловлюю, пов’язані саме з його моторошними діями. Він повторює їх заради власної втіхи, а водночас ще й кепкує з нас.

— То виходить, що Джерело — це весь будинок? — тихо запитала ГЬллі. Вона й досі ще не оговталась від того видива в їдальні. — Невже це можливо? А якщо так. то, може, нам краще просто спалити все це лігвисько? — Вона нервово захихотіла. — Ні, я. звичайно, жартую...

Джордж поправив окуляри:

— Не знаю... Колись нам уже доводилось підпалювати будинки.

— Навмисний підпал навряд чи сподобається Фіттес із Барнсом, — зауважив Кіпс. — До того ж десь повинне бути й безпосереднє Джерело—так би мовити, психічне серце при-вида. Річ лише в тім, що нікому аж дотепер не пощастило відшукати його... Гкразд, тепер слухайте. Як офіційний спостерігач від агенції «Фіттес», я пропоную залишити будинок. У нашій компанії є правило: якщо ситуація стає загрозливою і агенти не можуть знайти способу її вирішення, треба відступити. Зберегти собі життя задля того, щоб продовжити боротьбу іншим разом.

— Відступити, кажеш? — коротко підсумував Локвуд і подружньому поплескав Кіпса по плечу. — Це правило не для «Локвуда й К°».

Кіпс лише стенув плечима:

— Тоді привид виснажить вас, а потім знищить одного за одним. Поки ви не виманите духа з укриття й не змусите його відкрити Джерело—а це зробити вкрай важко, — у вас, як на мене, нічогісінько не вийде.

Локвуд у відповідь так ляснув пальцями, що ми всі аж підскочили:

— Правильно! Ти геній, Кіпсе! Ми виманимо його! Тебе, Люсі, Галі найбільше дражнив своїми витівками. Мені здається, що більшість проявів тим чи іншим чином пов’язані з кухнею... Правда?

— Безперечно, — відповіла я.

— Тоді вважаймо, що саме кухнею він дорожить насамперед. Зостається тільки розлютити його... — Локвудові очі блиснули. — А для цього нам доведеться попрацювати як слід своїми ломиками.

Короткий, легенький ломик був улюбленим знаряддям грабіжників ще за тих часів, коли вони сміливо виходили ночами надвір. Тепер він став обов’язковим інструментом кожного агента. Здебільшого ломиками користуються для того, щоб простукати стіну чи підважити на підлозі дошку, шукаючи сховані кістки чи артефакт, проте насправді за його допомогою можна зробити набагато більше. Останні кілька років я збивала ним іржаві замки з прогнилих скринь, викопувала домовини з піщаних кар’єрів, а одного разу завдяки тому, що ломик залізний, навіть пришпилила ним до дверей Тома-Тіньовика. Щоправда, розносити на порох кухню за допомогою