Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

вважати за «промисловий» регіон із тривалим і різним практичним досвідом застосування водяних коліс. Ще «Книга страшного суду», що містила матеріали перепису населення та помешкань в Англії, здійсненого в 1085—1086 роках, зареєструвала понад 6000 млинів у країні; більшість із них працювали від водяних коліс. Тож упродовж семисот років водяні колеса використовували для низки більших і менших цілей усюди, де річки та струмки могли їх обертати. Так виникло підґрунтя для експериментів із використанням водяних коліс у низці галузей, як-от для виробництва паперу, ткацтва, мелення зерна та дроблення каміння. Отже, як виявилося, значні частини Англії не лише мали унікальні природні передумови, щоб запустити фабрики, які працювали від води та ефективних наливних коліс наприкінці XVIII століття, а й на цих територіях жили суспільства, які мали досить компетенції, щоб пришвидшити людську роботу завдяки воді і зробити її ефективнішою, дешевшою та невпинною.  Доменні печі, залізо і влучна зброя

Поєднання водойм, технологічної компетенції та досвіду різної традиційної промислової діяльності було також передумовою того, що Англія могла стати першою у світі країною — виробником металів і продуктів із металів. Це, своєю чергою, призвело до вдосконалення сільськогосподарських інструментів і підвищення продуктивності землеробства. Водночас залізо посприяло й розвитку інших галузей, наприклад текстильної промисловості: міцніші залізні водяні колеса замінили дерев’яні, а також почали виробляти складніші машини, як-от парові двигуни. Не варто забувати, що від якості заліза залежала і якість зброї. Тому потенційні перемоги на полі бою залежали від доменних печей.

Щоб виготовляти високоякісне залізо, вирішальними були два процеси, які ґрунтувалися на силі води та водяних колесах, — нагрівання і кування. Щоб згинати та формувати тверді метали, потрібна висока температура. У XVIII столітті залізо розжарювали за допомогою вугілля, що було в багатьох регіонах та країнах, і ковальських міхів, які використовувала більшість тогочасних суспільств, прагнучи забезпечувати достатньо кисню. Міхи — це технологія, що її винайшли китайці кількасот років тому, достоту, як вони — або індійці — винайшли водяне колесо понад 2000 років тому. Однак для достатнього, тривалого та постійного подавання кисню потрібні були великі міхи. Такі міхи ефективно, регулярно й відносно дешево могли урухомлювати лише водяні колеса. У регіонах, де водяні колеса не могли забезпечити такої сили, міхи для доменних печей роздували за допомогою ручної праці або тварин. Це було набагато менш ефективно, дорожче, а температура не сягала бажаних показників.

Доменні печі повернули старе мистецтво ковальства в промислову еру. У різних місцинах Англії виникла промислова діяльність навколо таких печей, які обробляли залізо, і країна швидко стала одним із найбільших виробників якісного заліза. Побудова Айронбриджу 1779 року, першого у світі великого залізного моста, яким люди могли ходити щодня, — а також непоганої розваги для туристів, — стала символом чільної ролі Англії й у цьому секторі. Міст простягався над річкою й пов’язував кілька промислових районів. Тут виробляли якісне залізо завдяки доступу до сировини, новим технологічним процесам, достатній кількості води, щоб урухомлювати міхи, та річці, якою можна було відправляти товари у світ. Тому в XVIII і XIX століттях Англія могла масово виробляти якісне залізо та бавовняну тканину на продаж на чимраз більшому світовому ринку, водночас виготовляючи кращу й точнішу зброю для своїх вояків і флоту, ніж у ворогів.

Різноманіття водойм і різне пристосування до них у різних регіонах також може пояснити чіткі регіональні розбіжності в Англії на ранніх етапах промислової революції (як і чіткі регіональні розбіжності в Іспанії, Італії, Франції, Німеччині, Росії та, зрештою, Норвегії на ранніх етапах промислової революції). Доки парові двигуни не «врятували» плоскі регіони Південно-Східної Англії, тут майже не було сучасної промисловості. Ці регіональні відмінності між південно-східними та північно-західними регіонами годі пояснити умовами, пов’язаними з англійським колоніалізмом, релігією або наукою. Люди, які жили на Фенських болотах чи навколо Кембриджа, не були менш протестантські, ніж у решті Англії (через вплив Нідерландів на Фенських болотах трапилося навпаки). Не можна сказати, що й у регіоні Кембриджа знали Ньютона гірше, ніж неподалік Дервента, адже саме в Кембриджі Ньютон і працював. Нічого не вказує й на те, що ці регіони отримували менше прибутку від колоніальних пригод. Тому фактичні розбіжності між цими регіонами варто пояснювати в інший спосіб. Річ у тім, що ці регіони, попри однаковий доступ до техніки, мали цілком різні передумови: на плоскому південному сході майже не текли річки та струмки з достатнім для обертання водяних коліс потоком води. Тому тут годі було говорити про передбачуване промислове виробництво, і зовсім не відігравало ролі, що місцеві думали про Бога та життя після смерті.

  Транспортна система як «судини в людському тілі»

Ніщо не могло зрівнятися з транспортом англійців.

У 1800 році всі англійські міста, крім Лутона, мали вихід до моря через водні шляхи. Їх також пов’язувала між собою величезна мережа водойм, яка створила національний ринок і яка — на щастя для Англії — поєднувала національну торгівлю з міжнародною. Як сказав спікер Палати громад ще 1665 року: «Космографи погоджуються, що цей острів унікальний у своєму багатстві на дружні річки, вони пронизують його, як судини в людському тілі»[160]. Завдяки річкам, що живляться припливами, було можна піднятися за течією в глиб країни ще до появи парових двигунів. Вирішальна передумова того, що Лондон став центром світової торгівлі до появи парових човнів, полягала в тому, що Темза, як і багато інших річок в Англії, зазнавала впливу припливів[161]. Ще 2000 років тому римляни скористалися цією особливістю англійських водойм, коли заснували Лондінум там, де приплив прибив їхні човни. Вікінги зробили те саме, піднявшись річкою Уз і перетворивши Йорк із містечка на ранній центр торгівлі. Пізніше завдяки припливам можна було вирушити з Букінгемського палацу до Калькутти в Індії по чай — коли цей напій увійшов у моду серед вищого класу, — розвернутися й поплисти назад, піднятися Темзою під час припливу й привезти чай Королеві чи Королю[162]. Рівень води в річці був обмежений і передусім стабільний, тож річка не затоплювала околиць, як водойми в Азії чи в Альпах, її можна було використовувати чи не весь рік. Через спокійний характер річки тут вдалося звести постійні причали та порти, у яких товари перевантажували з мореплавних човнів на річкоплавні там, де це було потрібно, зважаючи на ширину та глибину річки.

Тисяча сімсот шістдесят перший став роком початку транспортної революції в Англії — рівно за десять років до того, як Аркрайт відкрив першу фабрику. Цього року герцог Бриджвотер, Френсіс Еґертон, відкрив канал, що за його наказом викопали між вугільними шахтами у Ворслі та Манчестером[163]. Усі охочі можуть побачити його на шляху до «Олд Траффорду», стадіону, що його прихильники «Манчестер Юнайтед» називають «Театр мрій». Там попід стінами вода спокійно тече в центр міста. Поява каналу привела до того, що ціни на вугілля на манчестерському ринку впали на дві третини. Не можна сказати, що в цьому регіоні застосували якусь революційну технологію. Герцогу Бриджвотеру спала на думку ця ідея, коли він кілька років