Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

ГЛАВА 6.1. Пустка

 

{Навагрем}

– Синку?..

Я спробував вдати, ніби зненацька втратив слух, і напружено міркував, який жарт зіграла доля цього разу.

Перевертень прискорив крок. Мені захотілося з головою сховатись під плащем…

Він був середнього зросту, кремезний і широкоплечий. Така-от купа м'язів, що рухалася по-звірячому плавно і нечутно. Коротко стрижене сиве волосся стояло сторчма, щетина незабаром переросла б у бороду, жовті очі, здавалося, виблискували на сонці. Одяг – шкіра та хутро, незважаючи на спекотну пору. Втім, це не дивно – справжні перевертні перекидаються разом із вбранням, якщо воно зроблене з матеріалів тваринного походження. А ось білі, трохи вигнуті ікла насторожували, незважаючи на те, що непрошений візитер скалився радісною усмішкою.

– Я ж казав, ти виживеш!

Дивно, могутній стусан не скинув мене додолу, тільки посунув трохи вбік. Незнайомець сів поруч, аж світячись від щастя:

– Ех, шкода, що не бачить тебе мати! Зміцнів як, змужнів, на дівчаток заглядаєшся… Не ніяковій, малюче! Я ж розумію, ти після пережитого майже чоловік! І не скажеш, що зовсім недавно я вирізав для тебе іграшкових звірят. Як швидко летить час… Ще рік – і підеш до школи… Сам Вергар обіцяв узяти тебе в учні! Ну ж бо, синку, розкажи, як воно – мати душу?

Мені здавалося, я пропустив щось важливе. Які батько і мати?! Вони у Влаї! І звірята?.. А школа?! Я її закінчив давним-давно і не мав жодного бажання повторювати той сумний досвід. Нехай вчаться ті, кому знання потрібні для майбутнього життя. Ті, у кого немає бабусі-відьми! І мами-відьми!

– У школу не піду, – вирвалося у мене.

Прозвучало по-дитячому, незважаючи на хрипкий від довгого мовчання голос, але «тато» чомусь зрадів. Скуйовдив мені волосся (дивно, і коли мене встигли підстригти?), вкотре показав ікла.

– Впізнаю свого хлопчика! Але про школу ми поговоримо потім. Краще скажи – нічого не болить?

Я заперечливо похитав головою, відчуваючи себе прекрасно. Принаймні фізичний стан був саме таким.

– Людей боїшся? – допитувався він.

Мої думки немов розбіглися. Частина свідомості намагалася чесно знайти відповідь на його питання, друга запевняла, що за мною тужить гамівна сорочка – з такими-то видіннями!

Зрештою я вирішив, що людей трохи боюся.

«Батько» задумливо кивнув:

– Так, це не дивно після того, що сталося…

– А що сталося? – ляпнув я, не подумавши.

Перевертень співчутливо оглянув мене своїми звірячими очима:

– Хоч пам'ятаєш, як тебе звати? – в його нарочито недбалому тоні було занепокоєння.

– Е-е-е… Няв? – назвав я домашнє прізвисько, в глибині душі підозрюючи, що відповідь помилкова.

Незнайомець засміявся:

– І все? Добре ж тебе стукнули, малюче! Нічого страшного, он дідусь твій колись після Медової ночі забув ім'я бабці, то вона йому качалкою швидко пам'ять підлатала. Гаразд, слухай. Ти – Ррікар із роду Старшого Вовка, мій молодший син. Я – Карран, вожак роду. Ще у тебе є брати – Герран і Лакерр. А Няв – твоє сімейне прізвисько, ти в дитинстві не гарчав, як інші Вовки, а нявчав. Селище наше пам'ятаєш?

Я невизначено кивнув.

– Не дуже…

Співрозмовник начебто насторожився:

– А що пам'ятаєш добре?

– Сестру, – бовкнув я і зрозумів, що затягую петлю на шиї – за кого б не мав мене «тато», сестра в нашому сімействі була зайвою.

Але перевертень тільки опустив очі.

– Пам'ятаєш… Пробач старого дурня, синку, я вже казна-що подумав… здалося, не ти зараз зі мною… Це добре, що ти Рраю не забув… Інші всі на місці, ще встигнеш згадати, а її вже немає. Коли трапилося нещастя, ми відразу ж попросили про допомогу. Ельфи відмовили нам, хоч Варей їм стільки золота пропонував, скільки навіть у Лана немає. Двох наших нізащо порішили… А я раніше шкодував, що ми не маємо захисту Старилісу. Та це вони – тварюки бездушні! Тебе врятувала удача… Мисливці вже поверталися додому, коли натрапили на людину з Рятівником. Знаєш, є казка про клинок, який може повернути душу? Вони викупили цей артефакт, але спізнилися всього на день… Ррая не дочекалася… Зате ти зцілився менше ніж за ніч. – Він витягнув із простих піхов до болю знайомий кинджал. – Дивись. Це він тебе врятував! Хочеш потримати?

Я простягнув руку.

– Малюче?.. Синку?!

Світ закрутився, мелькаючи кольоровими іскрами. Одного дотику вистачило, щоб зрозуміти – так, я не сплю. Той самий, відібраний у Рени гномівський кинджал. Старий знайомий. Але чому все так стрімко змінювалося? І він змінювався… Перед очима нечіткою плямою коливалося обличчя «батька», звуки немов пропали… дзвінка тиша…

І фатальні слова.

– Добридень, шановний користувачу. Переміщення вашої душі успішно завершено. Компанія «Другий шанс» вітає вас із новим життям і рада повідомити, що незабаром в продажу з'являться…

Мої пальці розтулилися. Я впав навзнак, краєчком затухаючої свідомості помічаючи, що перевертень жадібно вслухається в безпристрасні фрази кинджала. Прикінцевих слів: «Дослідний зразок Рятівника-О дякує вам за те, що ви користуєтеся виробами Кені-мея, і сподівається, що відповів на всі запитання піддослідного. Щасливого життя в новому тілі! Примітка: продукт одноразового використання, рекомендуємо придбати Рятівник-Б – багаторазовий, який надійде в продаж після завершення випробувань», я вже не чув. Як і не бачив виразу обличчя «тата», який переказав їх мені наступного дня...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍