Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

Вічний Орел, давній друг і побратим, якому Владислав цілковито довіряв, від самого моменту свого призначення жодного разу цією лінією не користувався. Що ж змінилось цього разу?

В Москві перебував Ярослав.

«Не час», – погляд упіймав черговий сумнівний абзац.

– Ми знов повертаємося до цієї формули?

– Соціологічні дослідження показали готовність населення до подібних змін. Однак, в цьому плані ми заклали комплексне поетапне зростання податків. Попередні розрахунки при детальнішому перегляді видались непридатними для впровадження. Внесені зміни насамперед стосуються таких галузей, як…

Сторінки з таблицями та розрахунками, графіками та розгорнутими поясненнями лягали на стіл. Владислав проводив їх очима, навіть намагався вчитуватись. Але увага все одно зосереджувалась на стрілках годинника. Десять хвилин. П’ятнадцять.

– Достатньо, – бумаги були відкладені осторонь. – Я розгляну і до завтра надам відповідь. – Підвівся, чим остаточно завершив розмову.

Чоловік стримано вклонився і спокійно вийшов з кабінету, в той час як сам князь дедалі більше нервував.

«Що могло статись?»

Ярослав був зразковим сином і спадкоємцем, що б там він йому не казав. Хлопчисько не часто потрапляв в неприємності, зважаючи на його статус і можливості. Практично завжди вирішував свої проблеми самостійно, лише зрідка покладаючись на Костянтина. І зовсім не часто просив про допомогу.

«Насправді, жодного разу, відколи йому виповнилось тринадцять», – пригадав, крокуючи до переговорної. Невелика затишна кімната без вікон із неабиякою системою захисту, зустріла його тишею і ледь помітною індикацією відеотерміналу.

Кілька зручних крісел розмістилось навколо скляного чайного столику, на якому одиноко лежав планшет керування. Екран терміналу, закріплений на стіні, на рівні погляду ожив одразу, як князь запустив систему. Це була виділена окрема лінія, не надто таємна, але достатньо прихована від сторонніх очей, що дозволяла робити особисті дзвінки і проводити приватні зустрічі.

В душі знов заворушився неспокій. Згадалась остання суперечка із сином. Вражаюча і насправді неочікувана для нього. Владислав досі не міг зрозуміти, як йому діяти і говорити із дорослим вже сином далі. Він же ж бо надто вже звик сприймати Ярослава ідеальним спадкоємцем, який не вимагав постійного контролю і нагляду. Взірцева дитина, яка раптом виявилась молодим чоловіком із власною думкою і поглядами на життя.

На екрані відобразився значок вхідного виклику, який князь поспішив прийняти. Чим швидше від дізнається новини – тим менше часу він себе накручуватиме.

– Орел, – всміхнувся, як тільки на екрані показалось обличчя побратима. – Не очікував такого від тебе.

Чоловік на екрані виглядав змарнілим і надто старим.

– Мені шкода, – два слова, сказані тихим голосом, позбавленим будь-яких емоцій.

Князь завмер, посмішка повільно злізла з його обличчя. Очі впились в бліде обличчя Вічного.

– Шкода? – повторив, глибше опускаючись у крісло.

– Готель, – Орел прикрив очі, – у якому зупинився твій син, було підірвано. За тією інформацією, що я зараз володію, Ярослав, Його Королівська Вельможність, у цей час мав знаходитись в епіцентрі вибуху.

*******************************

Вони знов їхали у метро. Соціальні служби вочевидь порахували, що запустити підземний транспорт виявиться меншим злом, ніж змусити москвичів пересуватись заторами. І це безумовно додавало оптимізму. Але Ярослав підмічав збільшену кількість поліціантів на зупинках, службових собак на всіх станціях переходах.

«А ми привертаємо увагу».

– Якщо є гроші, ми могли б повернутись у готель, де я зупинилась. Заплатити за втрачений ключ. І скористатись номером.

– Там тебе шукатимуть найперше.

– Але мені потрібні речі. Тобі теж, Імператоре.

Хлопець зітхнув. Він все ще лишався в мантії, брудній, подертій. Без макіяжу, який довелось стерти, поки йому бинтували плече. Без лінз, від яких добряче пекло очі. Його маскування було майже повністю знищене, і від випадкового упізнавання хлопця вберігав тільки опущений капюшон.

Це було диво, що Романа ніяк не цікавилась політичними чи соціальними новинами, і гадки не мала, як виглядає княжич. Але чи можна таке очікувати від кожного стрічного?

– Не можна, щоб мене хтось упізнав, – промовив радше для себе, однак Романа почула.

– Та хто? – дівчина знизила плечима. – Але так, звісно, в такому вигляді на нас ніхто ж не витріщається.

– Тому ми їдемо туди, де цей вигляд нікого не здивує.

Ця розмова йшла по третьому колу. І в Ярослава закралась думка, що Романа знов і знов починає її виключно через страх і нерви.

– А ти добре тримаєшся, – ризикнув трохи підбадьорити дівчину. Та нарвався на геть протилежну реакцію.

– До біса! – випалила. – Ти хоч уявляєш, скільки зусиль я докладаю, аби не думати, в якій жопі опинилась через тебе? Мене! Хотіли! Вбити!

На щастя у вагоні було достатньо людно і шумно, аби заглушити викрик.

– Насправді. По-справжньому, – впилась у нього, ніби він був найбільшим злом у світі. Навіть додала для ясності: – Ти – найбільша халепа мого життя!

Помовчали.

– То що далі?

Ярослав поглянув крізь дівчину.

«А й справді?»

Чи було рішення забратись подалі від центру вірним? Безперечно. Він не бачив, але відчував, як Ігор шукає його в натовпі. КОРД був зібраний біля місця теракту, і поки був обмежений тією площею. Однак чи надовго? І хто ще може виступити проти княжича? Може весь загін зараз полює на нього?

«Виїзди з міста візьмуть під контроль. Я, ми не можемо скористатись ані літаком, ані поїздом. Водний транспорт – це ще менша маневреність. Автобуси? – хлопець чув про міжміські сполучення, однак не цікавився достатньо, аби мати повну уяву про цей вид транспорту. – Можливо Романа щось знає?»