Анджей Пилипюк - Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк

Крупнокаліберний снаряд із французької гаубиці змішав тіло Тата з бельгійською землею, а потім, разом із дощем, воно стекло у ґрунт, остаточно перетворюючись на бруд або мокрий порох. На фотографії молодший Бьолль побудував легенду батька, вусатого, відважного чоловіка, який постійно перемагає французів, хоча решта вже перестала. Арнім Бьолль, тіла якого ніхто не бачив, оскільки воно просто зникло, в голові сина сидить на чорному коні і з гвинтівкою в руці жене перед собою цілу французьку дивізію. І загнав так далеко, що не може повернутися. Іноді лише оглядається через плече, але й тоді погляд його падає не на маленького сина, а на те, на що дивиться тато.

Мати малюка хитає головою, слухаючи слова, які її син бурмоче собі під ніс, схиляючись над тарілкою з супом, а майбутній капрал Бьолль, підростаючи, починає розуміти, що ніякого чорного коня немає, що це не жеребець, але болото під Соммою несе те, що залишилося від його Папи.

Все це сходиться в часі з відкриттям Німеччини, яке молодий Бьолль робить випадково, питаючи в мами, чому Самуель не йде з ними в неділю на церковні збори. Це якимось чином пов'язується з відкриттям смерті батька, зливається в єдине ціле і перетворюється на відчайдушний, гордий патріотизм. Виховання і скромність не дозволяють молодшому Бьоллю ходити на маніфестації, він не приєднується до бойкотів, не бере участі в заворушеннях, але коли йому виповнюється п'ятнадцять років, він починає розуміти, що цей дивний чоловічок з вусами щіточкою розуміє жертву Арніма Белля, що всотався в землю . Всі інші забули, а ця людина розуміє. Ця людина розуміє, з якими почуттями молодший Бьолль дивиться на червоні руки своєї матері, коли та повертається вечорами з роботи.

Молодий Бьолль не вважає себе досить добрим, щоб записатися до Гітлерюгенда, коли ж ця молодіжна організація стає обов'язковою, хлопчик став молодим чоловіком, але в НСДАП не вступає, оскільки не є, у власному розумінні, гідним такої честі. Коли він потрапляє до армії, його мати вже не може шкодувати про це, бо на той час вона померла. Серед нових колег Бьолль лише раз говорить про власні почуття до Вождя. Коли його висміяли – замовк. Він зрозумів, що не повинен нікому розповідати про своє обожнювання. Ніколи він не відчував потреби ділитися своїми почуттями. Він хотів служити Німеччині, служачи канцлеру.

Він залишається таким же тихим, скромним і працьовитим, і у зв'язку з цими властивостями стає ординарцем, потім йому надають чин капрала. Але він залишається лише людиною, не зробився приватним святим націонал-соціалізму. Не всім серцем він присвячений ідеї, є в нього власні, особисті пристрасті. Точніше: одна пристрасть. Ненависть.

Бьолль, що підріс, Бьолль, що порозумнішав, ненавидить тих, яким прислужувала мати, бідна вдова військового героя. Тих, які, в той час як батько і подібні до нього всочувалися в землю, не висовували носа зі своїх палаців. Тих, які, не відриваючи очей від книжки, лише піднімали ноги, щоб мати Бьолля могла вимити паркет під стільцем, де вони розмістили свої жирні дупи.

Тож і Фріц, завдяки своїм здібностям, помітив ненависть капрала Бьолля.

І син баварського аристократа Моріц, що раптово лежав поруч, крутячи у пальцях свій Залізний Хрест, озлобленість Фріца, вплив Белля на ротного і його особисті пристрасті з'єдналися в голові силезця у можливість дії, а потім – у рішення.

Ми дозволяємо в собі мешкати поглядам, яких самі не плекаємо. Вони не належать стрижню інтелектуальної формації, який нам було дано сприйняти, вони живуть у нас на узбіччі, ми не часто думаємо про них і навіть не припускаємо, ніби бажаємо їх захищати. І часом життя виставляє на випробування не основну частину нашого світогляду, але тестує щось, у що ми вірили як би між іншим.

Коли Моріца запитали, чи правда те, що він зневажливо висловлювався про Führer'а, той заспокоївся - адже викрутитися з подібних звинувачень досить легко. Він побоювався того, що ще раз запитають про фельдфебеля Грюнна, якого він особисто застрелив, рятуючи життя пари кавказьких горян. Тоді він вигадав міцно складену байку про російського снайпера, в яку ті, що проводили польове слідство, повірили, бо хотіли вірити. Ще він трохи побоювався, що спитають про Залізний Хрест... Він так радів цьому шматочку металу, який так само з гордістю носили його батько і дід; він так радів, що повернеться додому і в очах батька стане гідним спадкоємцем лицарської крові. В той раз Залізний Хрест слід було б дати молодому силезцю – але Моріц стільки вже зробив для нього, що вважав це дрібне шахрайство лише компенсацією за власне співчуття. Так що все це дрібниці...

І через цей спокій, він найбільше і здивувався власним словам. Він чув їх, вони виходили з його вуст, тільки він висловлював їх не сам. За нього говорила кров, колір якої на блакитній поміняли ціною власного життя, відданого в пісках графства Едесса, чоловіки, що смердять потім і одягнені в кольчуги та шоломи. Моріц не міг того знати, але саме ці слова привели до того, що він став гідним нащадком шевця з Нюрнберга, Оттона, який, вмираючи, свого сина Германна зробив лицарем (кінь спотикається в піску, упряж не витримує тяжкості одягненого в кольчугу воїна, і той валиться на землю разом з сідлом, намагається вивільнити ноги зі стремен, тільки сарацинське спис швидше).

Але спочатку він породив сина - і так от лінія пролитої крові дійшла аж до Моріца, який, все ще дивуючись власним словам, втретє підтверджує: так, я глузував з фюрера. Навіщо? А тому цей позашлюбний, плебейський виродок ображає своєю підлою особистістю всю Німеччину. Тому що тільки завдяки глузуванню він може так само любити цей народ, колись такий великий, який сьогодні ж - виродився настільки, що дозволяє таким нікчемності бути його повелителями. Якою піднесеною була слухняність цього народу кайзерам, нащадкам кращих німецьких родів, і якою ж підлою стала його послужливість щодо цього сучина сина. Один з тих, хто допитує, пристойний капітан, що носить на шиї зірку Pour Le Merite, найвищої відзнаки Імперії, міцно стискає видатну щелепу, так що грають м'язи на щоках, а Моріц знаходить розуміння в його глибоких, сірих очах. Капітан дивиться на інших двох офіцерів, але в тих думках інша людина, яка так багато може, і яка зараз сидить за ними і задовільно посміхається.

Моріц вважав, що його розстріляють. Натомість зараз він сидить на підлозі вагона для худоби. Немає вже ременя, відзнак, Залізного Хреста. Користуючись світлом,