Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

— Що будемо робити? — спитав я Дату.

Він мовчить, нічого не каже.

— Хто ви такі й чого від нас хочете? — звернувся я до обірванців.

— Ви Архипові вороги,— закричала у відповідь та сама дівчинка, і всі знову схопилися за каміння й дрючки.

— Це ми, дівчино, Архипові вороги?.. Та ми гості його, він нас як рідних братів любить. Звідки це ви взяли?.. Велика дівчинка, а таке говорити не соромно?

— Бабуся Топана сказала. Вона завжди правду каже.

— Ти бач, горбата відьма!.. Чуєш, звідки ця напасть, Дато-батоно?!

— Ну годі, діти, йдіть гратися,— сказав Дата.

— Не пускайте їх! — крикнув хтось, і кроку ми не ступили, як вони оточили нас з усіх боків.

— А таки правда, дехто з них зараз підніметься на небо,— мовив я.

— Кинь, Мосе,— сказав Дата.— Ти ж добре знаєш, на дітей у тебе рука не зведеться.

То була правда, я сам це знав, але вони лізли й лізли, і як одчепитися від них,— бог їх знає!

На каторгах та й на волі, за довге життя в абрагах стільки всього випадало на мою планиду,— але з дітьми доля не зводила. Подивився я на один бік, на другий, помітив хлопчика, котрий цілився в мене гострою, як рожен, стрілою... У всіх у руках голяки, і за пазухи повно каміння понабирали. А що в них у головах, що за хвилину втнуть — спробуй зрозуміти! Таку кровожерну юрбу, може, хто й бачив, не знаю, а мені не доводилося!

Подивився я на Дату — лиця нема на ньому.

— Скажіть, рідненькі, що ви з нами думаєте робити? — спитав я.

— Кинь, Мосе-батоно, не до жартів, так ми нічого не доб’ємося. Щось придумати треба. Палити по дітворні я не буду — як хочеш, не можу цього гріха на душу взяти, а що вони нас на шашлик пустять, то це вже повір мені!

Дата Туташхіа, хоч би йому і царський трон обіцяли, брехати не став би. Та і я не великий був мастак до хитрощів і брехні. Але ж біда і коваля навчить чоботи шити. Що правда, то правда. Як притисне біда, мозок так закрутиться — потім сам не повіриш: невже це я придумав?!

— Ось ви кажете, ми Архипові вороги, а ми тільки що стояли втрьох біля колодязя: Архип, я і добродій Поріа...— почав я, і, уявіть собі, оті бісенята трошечки стишили ходу.

Гаразд, думаю, стишити стишили, але не зупинилися, треба щось іще підкинути. Що б його... що?.. Ну, або пан, або пропав.

— Хочете знати, що нам показали? Тунель! Ось-ось у колодязь вийде. Якщо не сьогодні, то вже завтра чекайте!

Заклякли всі, з місця не зрушиш, уп’ялися в мене очима, ніби я вістку про явлення Христа приніс.

— Хто це сказав? — спитала дівчинка так, наче їй язик у горло западав.

— Зебо! І добродій Поріа підтвердив. А знаєте, хто такий добродій Поріа? Добродій Поріа — перший у світі майстер з тунелів і всякої там чортівні. У Ліхській горі тунель знаєте? То добродій Поріа прорубав! Сетура просив мене негайно привезти добродія Поріа з Кутаїсі, і справа наближається до того, що Зебо ось-ось ударить у дзвін, і тоді...

Загаласували всі гуртом, аж земля здвигнулася, аж хитнулося небо. Хочете вірте, хочете ні, а з переляку я мало не впав: думав, вони знову на нас поперли, але ні, вони з радощів галасували, і в мене одлягло від серця.

— Стривайте, годі галасувати! — вискнула дівчинка.— Усім замовкнути!

Всі замовкли.

— Якщо ви не вороги Архипові, чому й ви не радієте? — спитала дівчинка.

— Ми не радіємо? Покажіть того, хто дужче від нас радий?

— Чому ж тоді не кричите з усіма разом?

— Кричали, як же не кричати? — сказав я, але в це вже ніхто не вірив.

— Ані з місця! — наказала нам дівчинка.

Надто вже близько стояли вони. В руках у одного був довгий затесаний кілок. Держати кілок, видно, було йому не під силу, і він прилаштував кілок гостряком мені до ременя.

Леле, ох і гострий був той кілок!

Дівчинка одвела набік трьох дорослих хлопців. Вони пошепотіли й повернулися назад.

— Зараз побачимо, чи ви раді. Давайте співати разом з нами!

Один зовсім сопливий хлопчисько змахнув рукою — теж мені регент хору,— і вони заспівали. То була та сама пісня, яку щоранку Табагарі змушував співати батьків оцих чортенят, де в кінці кожного куплета було ім’я їхнього хазяїна. Ні слів, ні мелодії тієї тарабарщини і Дата, і я не пам’ятали. А вони всі співали, і я відчув, як поступово вони починають сердитися й ось-ось знову на нас нападуть. Я прикидав і сяк і так, як бути, що робити, голова розвалювалась, а гострий кілок, притулений до мого ременя, помаленьку почав удавлюватися мені під ребро. Не перестаючи співати, без зайвих слів вони загонили нас на той світ.

— Не знаємо ми цієї пісні! — закричав я.— Навчіть спочатку, і будемо співати разом.

Заціпило їм. Сіли ми в коло, як добрі друзі, й почали розучувати псалом. Нічого важкого в ньому не було. Кривий Табагарі складав псалми на розум своєї пастви. Ми швидко вивчили його. Дітвора стала в стрій, нас поставили в голові, вибігло бісеня, схоже на джмеля, задзижчало, як Табагарі, і ми рушили. До садиби йшли з піснею і вигукували Архипове ім’я. Коло воріт нас примусили тричі крикнути «поліхроніон» і, уявіть собі, відпустили.

Ми увійшли до себе в кімнату й попадали на ліжка. Поки що нам було кепсько. Дата хоч і був напоготові, але сміх усе душив його, а як лишилися ми самі, він спохмурнів і змовк.

— До чого докотитися,— сказав я,— утік в абраги, щоб од солдатчини відкрутитися, і на тобі, змусили марширувати й співати.

— Ходімо звідси, Мосе-батоно, а то вони й землю примусять нас копати.— Дата казав це не жартома.

Ми довго не могли отямитися. Із землянок і вбогих халупок отих бідолах Архипа Сетури долинали пісні, бренькіт пандурі. Це тривало аж до ночі.

Прийшла Топана, принесла обід.

— Сьогодні — що? У когось день ангела чи святого якогось? Чого це всі розвеселилися? — спитав Дата.

— Які там ангели чи святі?

— А що з ними?

— Нічого!