Альма Лібрем - Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем

7 (4)

Фото зайняло всього кілька хвилин, але я вже побачила, як мама махає мені рукою з протилежного кінця невеличкої шкільної площі – закликає рухатись швидше, бо ще ж треба розібратись з зачіскою, вбратись у сукню, а у нас не так вже й багато часу. Я сіпнулась, щоб піти, але Свят притримав мене, нахилився і швидко поцілував в куточок губ.

– До зустрічі в театрі, – прошепотів він.

– До зустрічі. Впізнаєш мене за блакитною сукнею.

– Впізнаю тебе, як найгарнішу дівчину з усіх тут.

На душі вмить потепліло. Я щиро посміхнулась та з чистим серцем побігла до матері. Вони з батьком стояли під тополею; тато щосекунди зиркав на годинник, а от мама невідривно дивилась на мене.

– В танці ти була просто чарівна, – вона рвучко обійняла мене. – Цей хлопець, з яким ти танцювала… Святослав… Гарний. Я навіть не думала, що настільки.

Я спохмурніла. В маминих словах раптом почала вчуватись небезпека.

– Так, він привабливий, – обережно озвалась я. – Хіба це погано?

– Ні, чому ж, – вона знизала плечима. – Головне, щоб ти була обережна. Але ти про нього майже не розповідаєш, я переживаю.

Тато роздратовано махнув рукою.

– Відчепись від дитини, вона ж вже повнолітня. Ну що може статись? Ходімо, вам же ще до візажистки!

Я не відчувала ані найменшого бажання робити професійний мейк, але коли мама вбивала собі в голову, що мені щось потрібно, переконати її в протилежному було майже неможливо. Так вийшло і цього разу, тож лишалось тільки скоритися.

Наша срібляста машина притулилась між чиїмось джипом, велетенським та більше схожим на сарай, та поганеньким «запорожцем», що вилискував яскраво-червоним боком, ніби вихваляючись: от, мені вже з півсотні років, а я все ще здатен їздити!

Ледь-ледь прочинивши двері, аби не подряпати сусідню машину, я протиснулась на заднє сидіння і з полегшенням вмостилась там. Закрила очі, намагаючись втамувати почуття, що так і бушували в моїй свідомості, але, на жаль, тривала ця хвилинка спокою недовго. Вже хвилини за дві, варто було мамі і татові всістися, а машині – загурчати мотором, як з переднього сидіння почулось стривожене питання:

– Сонечко, а у вас, я бачу, з цим Святом все серйозно?..

– Ми зустрічаємось, ти ж про це знаєш, мам, – неохоче озвалась я.

– Так, але зустрічатись, – мама кашлянула і скосила погляд на тата, – можна по-різному. Мені здалось, ви досить близькі…

– Після десятка репетицій хочеш, не хочеш, а будеш легко обіймати іншу людину, – відповіла я. – Але обіймати, мам, а не те, що ти вже там собі надумала.

Мої батьки ніколи не підозрювали мене в надто тісних стосунках з хлопцями чи ще чомусь такому – здебільшого, подумала я зараз, того не підозрювали, що я не давала приводу. Проте варто було Святові з’явитись поруч, як мама миттю запереживала. Вона ніби й не засуджувала, не намагалась закликати мене до чогось, проте…

Стало некомфортно.

– Ну дивись, як знаєш, – зітхнула мама. – Просто будь обережна, люба. Я не хочу, аби тебе хтось образив… Іване, їдьмо вже! Чого ти стоїш?

Тато знизав плечима.

– Чекаю, доки ти закінчиш допит дитини, – гмикнув він. – Ну хай собі… Що поганого може статися?

– Тобі розповісти, що поганого може?..

– Любава розумна дівчина, крім того, їй уже вісімнадцять. Чи ти хочеш, щоб вона до тридцяти сиділа вдома і ні з ким не спілкувалась? А потім, після тридцяти – також, бо надумає, що їй вже ніби й пізно?

Мама щось пробурчала собі під ніс, але більше запитувати про Свята не стала. Я ж знов згадала про те неприємне відчуття тривожності, що переслідувало мене на самому початку. Як сказати батькам…

Свят запрошував мене до Києва, я обіцяла йому, що поїду. Лише на тиждень. Проте зараз я уявила, як кажу про це мамі, і зрозуміла, що вона ніколи мене туди не відпустить саму. В кращому випадку збереться сама зі мною їхати, а в гіршому… Навіть уявити собі страшно.

– Люб, чого така смурна? – миттю помітила зміни в моєму настрої мама. – Щось не так? І зблідла чомусь…

– Ні, мам, все добре, – відмахнулась від неї я. – Я в порядку, не звертай уваги. Задумалась просто… Про випускний. Може, ми не підемо все-таки до ресторану?

– Чому ні? Підемо! – затято заявила мама. – Мають залишитися спогади! Зрештою, це ж ваш останній спільний вечір.

Та й добре, що останній, бо інакше з бойкотом було б набагато менш весело. Але говорити про це, ясна річ, я не стала, бо не хотіла пояснювати мамі особливості своїх стосунків з класом.

Це вже минуле. Моя проблема – як пояснити матері доцільність поїздки зі Святом, аби вона таки мене відпустила. І поки що я не уявляла, як це вирішуватиму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍